По-перше, я побачила, наскільки український народ сильний і сильним він став завдяки єдності. Коли кожен жив і думав лише про себе, ми були слабкими. Жили по принципу: «Моя хата скраю - нічого не знаю!» І до чого дожилися?
По-друге, як це не дивно прозвучить, людей війна добре шліфує, проводить огранювання того, що є всередині. Хтось починає виблискувати, мов брильянт, а хтось навпаки – нагадує чорну діру. Все стає на свої місця.
По-третє, негаразди розкривають таку силу духу у людей, таку міць, що по закінченню війни я не здивуюся, як ми станемо найвпливовішою державою у світі, якщо, звичайно, кожен знов не заховається у свою мушлю.
По-четверте, багато людей зараз свідомо стали говорити українською мовою навіть у тих містах, де мовою спілкування найчастіше була російська. Так, звичайно, у деяких людей зараз це викликає супротив, та, я думаю, це швидко мине і через деякий час і вони навчаться і будуть отримувати естетичне задоволення і, відтак, відчують свою приналежність до українського народу.
По-п’яте, історично так склалося, що у нас є звичка мовчки терпіти те, що не влаштовує та миритися з тим. Та віднині я знаю, що терпіти ми не будемо. Не маємо на це права. Ми будемо з гідністю розв'язувати наявні питання й обирати найкращі для нас варіанти без агресії, без маніпуляцій, без брехні. Лише честь, гідність, повага – і не це просто слова. Це є те, що віками у нас намагалися забрати, щоб не дати нам сяяти. Бо наша природа – бути сонцем для всіх народів, бути світлом, яке вказує шлях, бути совістю і справедливістю, а головне – Любов’ю! А ми про це забули. Ось таким жорстоким способом нам про це нагадують.
#2688 в Сучасна проза
#2790 в Різне
роздуми про життя, роздуми про добро і зло, роздуми про війну і мир
Відредаговано: 27.12.2022