Хоч сядь, та й плач...

Село Іванівка хоч і невелике, зате розтяглося на два кілометри. Назву свою здобуло ще з козацьких часів. Заведено тут: що не народиться хлопчик – то й Іван. Підростають діти, розлітаються по світу, а Іванів не меншає – на те й село Іванівка.

Як же розрізняти тих Іванів? — спитаєте ви. Вам скажуть: дуже просто — Іван Маріїн, Гальчин, Оленин... А як ще малий — то по материному імені: Ванько Христин, Ванько Веклин...

Знаменита Іванівка ще й тим, що на її околиці — велике боло­то, Крижнівським називається. Мабуть, через те, що дикі селезні — крижні з качками — облюбо­вують після теплих країв саме цей куток. Мисливці не часто їх три­вожать, більше йдуть по степах, бо зайці вже дихати не дають: гризуть кору на яблунях, ласують капустою та морквою, стриба­ють по баштанах, вишукуючи солоденькі диньки.

Так отож про болото. Води в ньому наче й мало, а підступає крізь траву на великій ложбині. Пастухи глядять корів, заверта­ють від принадної зелені, бо вже не одна застрявала так, що тягли всім селом. І вдень, і вночі тут кумкають жаби, рояться комарі, довгоногі водяні жуки, кружляють метелики та стрекози.

Справжня вигода тому, хто живе неподалік від болота. Роз­водять гусей та качок і думки не мають, чим їх годувати. Тільки тоді, коли морози зроблять бо­лото дубленим та прозорим, — крізь кригу видніються замерзлі дрібненькі рибинки, які вчасно не сховались на глибину – можна забувати про дармову годівлю. Зате доступним стає очерет. Сюди приходять дядьки, ділять болото на ділянки та й вирізають гнучкі стебла. Висушать, обіб'ють, обберуть зайве і дору­чають готове тим, хто вміє хату перекрити.

Крижнівське болото дало назву й околиці села — Крижнівщина. Звідси школярикам в усі часи було далеко добиратися до школи. їх возили вантажною машиною, вкритою брезентовою халабудою, разом з колгоспни­ми механізаторами. Машина гур­котіла вулицею дуже рано — спізнилися, ніхто не гукатиме, добирайся, чим хочеш.

В один із таких ранків, як відгуркотіла машина з краянами, до болота спускалась Настя Гнидиха. Тут, хоч і вкривалась памо­роззю прибережна трава, часто залишалось на ночівлю нерозум­не домашнє птаство. Собаки ва­лували в дворах, чуючи дух огид­них степових лисиць, а гуси та качки — байдужісінькі.

Десь за­блукав Настин селезень, ще зве­чора помітила, та не схотіла по­ночі його шукати. Баба, підбира­ючи довгу спідницю, обережно переступала через рівчачки та горбочки, видивлялась по очере­тах свого клятого заброду. Рап­том їй вчулося, наче хтось скаву­лить, тоненько виє, мов собака. Настя зсунула хустку. Відкрила вухо: таки ж виє! Може, вовк забрів та застряв у болоті? От ка­посний! Мабуть, він і селезня прибрав, ненажера!

Баба пішла на те виття, виламавши довгу очеретину. Ближче, ближче і... остовпіла. Біля самі­сінького берега, біля скаламуче­ної води сиділа Нінка Дережиха — повнотіла молодиця у полинялій в'язаній кофті із закасани­ми рукавами. Із її скривлених уст, просто із розстебненої груднини виривався тоненький стогін. Вона плакала, розхитуючись у такт своїм невеселим думкам і риданням. Її страждання в такий ранній час могло бачити тільки болото з байдужими жабами і сонними крижнями.

- Ой, господи, за що караєш? – голосила, сидячи на примерзлій траві Дережиха. – Мамка ж казали, що погуляє та й вернеться... Ой, пропала моя бідна голівонька. Залишилась я сама, навіть синочків не пожалів, подався до неї...

Настя схо­вала своє вухо під хустку, обе­режно наблизилась до Нінки:

- Свят, свят, молодице. Чи ти не топитись надумала?

Нінка здригнулась, огляну­лась на бабу і сховала обличчя в почервонілі закляклі долоні:

- І-і-і... — чулося жалібне ридання. — Якби хто знав... Якби хто знав!

- Та знали ми всі, — підійшла ближче Настя і обня­ла жінку, присідаючи поруч. — Гуляв твій Іван з бухгалтершою, хай їй трясця! Завагітніла вона, ходила, як гора... Ні совісті, ні сорому їй нема...

- Еге ж! Так ви ж знаєте, що сьогодні вночі вона народила двійню! Ой, горечко ж мені! — ридала далі молодиця. — По­слала я старшенького. Біжи, кажу, до батька, хай вертає додому, хай та кролиця сама вигляжує свій виводок! Надія­лась, що поки забирать поро­діллю, — він одумається! А Йван обняв синочка, плаче і приказує: може б, раніше й вер­нувся, а зараз, дитино моя, ос­тавайтесь із матір'ю... Я, каже, пов'язаний назавжди! Горе мені, горе! — хиталася далі усім своїм повним тілом згорьована Нінка. — Як же далі жити?

- Не ти ж перша, рибонь­ко, не ти й остання, — хрипко промовила Настя. — Пішли з берега, бо застудишся. Діти вже в школі?

- Вивела їх до машини, а сама оце тут, — схлипувала Дережиха. — Ладна прощатись зі світом...

- Хай Бог милує! Таке надумала... Чи це ж мислимо? А діти? Кому вони остануться? Важко тобі, Ніно, ніхто не позаздрить. Але ж ти знаєш, живуть жінки без чоловіків та й виживають... І діток у люди виводять. Тільки безсер­дечні в дитбудинок віддають...

- Ні! Я не віддам! — хапну­лась за розхристану кофтину Нінка. — Хоч як буде важко — глядітиму, роститиму! Мої сини ще скажуть батькові, як підрос­туть!

Що скажуть, Настя не взнала, бо молодиця завернула у свій двір.

Багато розмов ходило по селу: хтось жалів Ніну, хтось, крадькома, Івана... Бо жилось йому, кажуть, непереливки. Та Нінка ласки в душі не мала. Одно товклася та ремствувала, що в людей справжні хазяїни у дворі, а тут... нестелепа та й годі! Усе найми та заплати, бо він зранку до ночі на тракторі, а приходить — то голову до по­душки — і вже хропе! Треба сарай крити, зима — на порозі... Зруб в колодязі розхитався... Ворота ставити, а то та хвіртка перекосилася... Жінка, знай, бубоніла, а чоловік знайшов собі кралю аж в іншому селі. За- манув її в колгосп, домовився про роботу. Ще й хату колгосп­ну їй дали, бо спеціаліст вона — неабиякий. Ото вже Йван і сів, і впав на Галинчиному подвір'ї. Зовсім від власної сім'ї відкинувся. Наче йому пороблено...

Нінці не вірилось. Радилась із матір'ю. Степанида заспоко­ювала дочку: хай гуляє, колись нагуляється та й прийде. Оце й нагулявся... По­минай як звали!