А якщо привиди справді існують?

А якщо привиди справді існують, то може вони зовсім не лячні? Може вони тихенько шурхотять, наче старий папір, з якого давно ніхто не здував пил? А, може, вони ховаються в рукавах наших пальт і ми, виходячи з дому надвечір, беремо їх собою, наче чемних автостоперів з минулого? 

Якщо вони існують, то, певно, сміються, коли ми плутаємо шлях додому, сигналять нам лампочкою у підїзді і нагадують серцю битися, коли воно знов соромиться жити.

 Якщо ми забудемо про привидів з жахастиків, то чому б їм не пахнути яблуками та дощем? Чому б не сидіти на підвіконні і не мотиляти ногами? Хто сказав, що вони мають стогнати? Може, то вони просто наспівують свої улюблені пісні. Так, можливо трохи фальшиво, але від душі.

Якщо привиди існують, то вони точно полюбляють куняти під пледом і пити чай з медом. Вони люблять сидіти за столом на кухні і слухати наші розмови. Їм до смаку кориця і цитрусові кірочки. Коли ми втомлено зітхаємо, то вони точно зітхають разом з нами. 

У трамваях привиди чемно поступаються місцем нашим клопотам. Вони тримаються за поручні невидимими пальцями і дзеленчать разом із двіночком, аби ми точно не пропустили свою зупинку. А ще, їм дуже смішно, коли ми кудись поспішаємо, адже вони вже давно знають, що поспішати нікуди.

Вони люблять балкони, де повно квіткових горщиків та забутих прищіпок, з яких їм подобається майструвати маріонеток. А якщо здіймається вітер, то вони хоробро рятують нашу білизну від далекого польоту і прикривають від холоду голубів. 

Вони майстерно поправляють ковдри і цілують в лоба. Іноді навіть майстерніше за маму. 

Іноді привиди також губляться. Так само, як і ми. Вони застрягають між стінами, забувають, в якому напрямку світло, і плачуть. Так, вони плачуть. Гірко ридають, червоніють, та захлинаються. Але завжди заспокоюються і повертаються, аби ми навчити нас жити навіть після найсумніших днів. 

Кажуть, що привиди – це похмурі тіні. А що як ні? Що як вони люблять прикрашати павутиння краплинками, підморгувати зі світлофора синьому тролейбусу і рівняють килимки на порогах? Вони знаються на дрібних чудесах: якщо не можеш знайти улюблену ручку – глянь під книгою, яку давно хочеш прочитати; не можеш стерпіти тишу – відчини вікно, за яким співають солов’ї. 

І, правду кажучи, найбільше вони люблять моменти, коли ми нарешті визнаємо, що нам страшно. В цю мить привиди стають важчими, аби не злітати, і теплішими, аби ми не тремтіли, і кажуть “боятися – значить жити”. Бо хіба не так? Хіба вони не жили і не боялись? 

А що як привиди – це ми? Інші версії нас, які не встигли сказати “так”, забрати валізу із камери схову чи повернути ключ у дверях? Вони торкаються нашого плеча і ми зупиняємось посеред вулиці, згадавши те, про що забули. Вони кажуть “живи голосніше”. 

Якщо привиди справді існують, то, може, саме вони тримають нам плед над плечима, і, може, саме вони підсовують нову сторінку, коли ручка вже дряпає стіл.

І якщо привиди існують… А вони існують! Існують і п’ють разом з нами чай, пахнуть яблуками та дощем, мотиляють ногами, сидячи на підвіконні, підморгують синьому тролейбусу і рівняють килимки. І саме вони вчать нас бути видимими.