Розділ 11

– Скучила, кицю? – протягує задоволено мені в губи. Артем більше не цілує, але випускати зі своїх обіймів не поспішає. 

– Шалено, – бурчу і дивлюсь йому в очі. Чомусь саме зараз порівнюю Артема зі своїм батьком. Не розумію, навіщо це роблю, але в голові вже складається таблиця плюсів та мінусів життя з обома чоловіками. Дивно, але лідирує Артем. Отже, жити з ним буде краще, ніж вдома. Принаймні я дуже на це сподіваюся. 

– Ти мене лякаєш, – Артем розуміє, що зі мною щось не так, але не встигає розібратися, тому що до нас наближаються мої батьки.

– Артеме, прошу вибачення за запізнення. Просто Єва…

– Була зі мною цієї ночі, – закінчує за батька сам Артем, і я бачу, як у нього від подиву розширюються зіниці. Тато явно такого не очікував.

– Це правда? – мама втручається і питає саме в мене.

– Так, – кажу. 

Не скажу, що я щаслива від того, що тато дізнався правду. Так, тепер він розуміє, що дарма мене вдарив, але сумніваюсь, що його мучить сумління з цього приводу. 

Коли бачу, як до нас наближається Діана, таке відчуття складається, що друге дихання відкривається. Вибираюсь з обіймів Артема і біжу їй назустріч. Міцно обіймаю тітку, і вона робить те ж саме.

– Ти така гарна, Єво, – шепоче мені на вухо. – Справжня принцеса. 

– Шкода, що принцесою я не почуваюсь, – кажу. 

– Дарма. Он який принц поруч з тобою, – хмикає тітка і відпускає мене. Вже через частку секунди відчуваю, як рука огортає талію, й Артем опиняється поруч.

– Доброго дня! Я Артем. Наречений Єви, – він сама галантність. Навіть руку подає. 

– Діана. Хресна мама Єви, – тітка вкладає свою руку у його, і Артем цілує її. 

– А я думав, що ви її сестра, – заявляє Артем, а я не можу втриматись і голосно фиркаю.

– Не ревнуй, люба, – сміється Діана. – Я твого нареченого не вкраду.

– Я не ревную, – випалюю та отримую у відповідь задоволену усмішку нареченого.

– Час розпочинати! – кричить мама Артема, і він міцно перехоплює мою руку. Невже боїться, що я втечу? Хоча ідея непогана. 

– Може, варто, щоб до вівтаря тебе вів батько? – питає Артем, поки йдемо туди.

– Ні, – сухо відповідаю.

– У вас погані стосунки? – цікавиться.

– Нормальні у нас стосунки, – бурчу. 

Підходимо до арки, де на нас вже чекає ведучий, і, поки він натхненно розповідає про велике кохання, Артем не відпускає моєї руки, а я рахую секунди, коли все це нарешті закінчиться.

Дуже хочу прокинутись в цю секунду і видихнути полегшено у своєму ліжку. На жаль, я не прокидаюсь, тому що це не сон…

Навіть не помічаю, в який момент у моїй руці опиняється справжній букет нареченої, а до свідомості повертаюсь тоді, коли Артем надіває мені на палець обручку. Доводиться зробити те ж саме, хоч руки й тремтять.

– Так сильно не хочеш виходити за мене? – Артем питає тихо, щоб чула тільки я. Розглядає мене прискіпливо і більше не усміхається. 

– Справа не в тобі, – кажу й обручку таки надіваю.

– А в кому? – питає.

– Оголошую вас чоловіком та дружиною! – кричить ведучий, і всі починають аплодувати. Лише ми з Артемом стоїмо одне навпроти одного і ніхто з нас не поспішає робити перший крок. 

– На нас усі витріщаються, – ціджу.

– І що? – фиркає. – Тебе так хвилює думка інших? Я-то думав, що тобі начхати на все і всіх.

– Ти помилився, – шепочу і сама роблю крок назустріч. Торкаюсь однією рукою шиї Артема, а губами тягнусь до його губ. 

Артем не відповідає на поцілунок. Стоїть як пам'ятник. Відчуваю, як накриває роздратування, хочу його відпустити та відступити, але його рука міцно обхоплює мою талію, а язик проникає до рота. 

Ну ось і все… Ми одружилися. Ще й поцілунком скріпили цей союз. 

Дивно, що мене ця новина зовсім не гнітить. Змирилась? Не думаю. Я буду діставати Артема, щойно з'явиться нагода. Щоб не розслаблявся і не думав, що я буду його ручною собачкою. Треба було на цю роль іншу наречену шукати. Більш слухняну. 

– Вітаємо! – кричать мої подруги, які першими до нас наближаються і чомусь в першу чергу обіймають саме Артема.

– Ти бережи нашу Єву! – заявляє Кіра.

– Вона хороша насправді, – додає Каріна. 

– Та невже? – усміхається Артем і переводить погляд на мене. – Буде цікаво пізнавати тебе… глибше, кицю. Я заінтригований.

– Тільки не напружуйся сильно, а то ще спину потягнеш, чи ще щось, – випалюю. – Навіщо мені чоловік-інвалід? 

Ну ось, знову не втрималася. А так хотілось хоча б сьогодні не сперечатись.

– Твій гострий язик працює не за призначенням, – шепоче мені на вухо Артем, а я штовхаю його ліктем у бік. 

Доводиться широко усміхатися, поки приймаємо слова привітання від абсолютно незнайомих людей. Мій батько стримано тисне руку Артему, а на мене навіть не дивиться. Зате мама хоча б обіймає, і на тому дякую.