Розділ 3

– Завтра вечеря з Артемом і його батьками, – розповідаю подругам за чашкою кави. Ми таки йдемо у кафе і сідаємо біля вікна, щоб милуватися моєю машинкою. 

– Оу, Артем… – протягує Кіра. – Як твій перший чоловік…

– Ага, – хмикаю. – Треба поїхати в торговий центр і купити сукню. Татка інфаркт вхопить, якщо я заявлюсь у рваних джинсах туди. 

– Це точно, – усміхається Каріна. – Якщо хочеш, ми з тобою поїдемо. Допоможемо вибрати щось путнє. 

– О, було б круто! – випалюю. Насправді немає ніякого бажання робити це самостійно. Я люблю зручний одяг, тому суконь у моєму гардеробі практично немає. Як і туфель на підборах. 

Коли сідаємо у мій автомобіль, між подругами виникає суперечка, хто з них буде їхати спереду. Доводиться їх мирити, і до торгового центру спереду сидить Кіра, а звідти поїде Каріна. 

Подруги в захваті від моєї машини та не приховують цього. Мені вона теж подобається, але… всередині відчувається цей черв'ячок сумнівів, який не дає мені забути, що автомобіль цей подарований мені не просто так.

У магазині ми доволі швидко обираємо мені сукню. Ну як обираємо. Цю місію беруть на себе подруги. Та маю визнати, що виходить у них чудово. Сукня просто неймовірна і пасує мені. 

Наче і проста, білого кольору, але разом з тим гарно лягає по фігурі. В комплекті з туфлями – просто відпад. Головне – не поламати собі ноги на підборах. 

– Завтра все розкажеш! – заявляє Каріна, яка назад їде поруч зі мною. 

– Обов'язково, – хмикаю. – Думаю, що емоцій у мене буде багато.

– Зробиш із ним селфі! – додає з заднього сидіння Кіра. – Ми ж маємо оцінити його від одного до десяти!

– Точно! – підтримує її Каріна. – Чудова ідея! 

Ми повертаємось до кафе, тому що там Кіра залишила свою машину, і, попрощавшись з подругами, вирішую їхати додому. Чесно кажучи, зовсім не хочу туди, хоч і розумію, що скоро там жити не буду. Вирішую спочатку заскочити в одне місце, яке дуже люблю відвідувати. 

Залишаю автомобіль на стоянці та прямую до входу. Стукаю у старі дерев'яні двері та чекаю, поки мені відчинять. Не минає і хвилини, як вони зі скрипом відчиняються і на порозі з'являється точна копія моєї мами, тільки не така охайна. 

– Який сюрприз! – Діана широко усміхається, хоче мене обійняти, але зупиняється. – Ой! Я брудна!

У неї весь фартух у фарбах, і руки також. Навіть на обличчі трохи є. Усміхаюсь, тому що дуже люблю, коли тітка така. Вся у процесі створення краси. 

Вона пропускає мене всередину, і я вдихаю запах фарб і розчинників. Як же я кайфую від цих ароматів! 

– Яка краса! – дивлюсь на картину, яку саме малює Діана, і у мене просто дух перехоплює від того, як усе натурально зроблено.

– Подобається? – тітка стає поруч зі мною та усміхається. 

– Дуже, – щиро відповідаю. На картині зображена дівчинка з білявим волоссям і яскравими блакитними очима. Вона стоїть посеред ромашкового поля і тримає в руках букет цих квітів. 

– Моє нове замовлення. Практично закінчила його, – відповідає Діана. 

Моя тітка – доволі відома художниця. Малювання – це її життя, і певною мірою я перейняла цю любов до створення краси від неї. Все-таки вона моя хрещена. 

– Можна мені щось намалювати? – питаю, хоча й так знаю, що вона дозволить. Я часто приходжу сюди, коли хочу заспокоїтись. Малювання добряче у цьому допомагає. 

– Авжеж, – Діана киває на вільний мольберт, і я одразу ж берусь до роботи. 

Я ніколи не думаю над тим, що треба намалювати. Коли стаю перед мольбертом, ідея саме вимальовується у голові. Точно так сталося і цього разу. Я малюю свого вчорашнього коханця. Блондина з гарними зеленими очима. Я навіть не думала, що настільки добре його запам'ятала.

– Який гарний, – говорить Діана, коли починає вимальовуватися його обличчя. – Наречений твій?

– Ні, – кажу з жалем у голосі. 

– Інший чоловік? – дивується. – Ти закохалася?

– Та ні, – усміхаюсь. – Цей чоловік – просто спогад. Захотілось його намалювати, щоб не забувся. 

– Зрозуміло, – киває. – А наречений? Його намалювати не хочеш?

– Так я його ще не бачила, – фиркаю. – Хоча сумніваюсь, що таке бажання з'явиться. 

– Давай я спробую з батьком твоїм поговорити! Ти ж не хочеш цього весілля, – хмуриться Діана.

– Не треба. Все вже вирішено, – відповідаю і витираю сльози, що так невчасно з'являються на очах. 

– Моя дівчинка, – Діана бачить, що я не втрималась, і міцно мене обіймає. Я дуже її люблю і дякую всім вищим силам, що у мене є така тітка.

Додому повертаюсь тільки під вечір. Не хочу ні з ким розмовляти й відразу йду в кімнату. Приймаю душ, переодягаюсь у шорти та футболку та лягаю під ковдру. Завтра буде важкий день. Я це дуже добре розумію. 

Навіть уві сні ніяк не можу заспокоїтись і постійно прокидаюся. Розумію, що такими темпами просто збожеволію, тому вирішую піти на кухню і пошукати щось смачненьке. 

Дістаю з холодильника все необхідне для бутербродів і готую собі чай. Розумію, що їсти посеред ночі – не найкраще моє рішення, але списую все на стрес, який обов'язково треба заїсти чимось смачним.