Розділ 18

 - Це я та дівчинка! Це я винна у смерті твоєї і своєї родини! – Кожне моє слово супроводжувалось схлипом.

- Алю, я тебе благаю, зупинись!

- Алекс, це правда! Я відволікла маму і тата від дороги. Вони всі загинули через мене!

Алекс відпустив мої руки і на ватних ногах підійнявся. Він вхопився за огорожу, похитнувшись. Потім ще раз поглянув на мене так, як ніколи до цього. З очима повними сліз і болю. Він не міг повірити в те, що я щойно сказала, але зміст сказаного потроху доходивдо його свідомості. Погляд змінювався поволі, з тією швидкістю з якою він починав розуміти дійсність та ненавидіти мене.

- Як так трапилось?- Стиха прошепотів

- В мене у ведмедика відірвалось очко. Воно закотилось під переднє видіння. Я капризувала і хотіла, щоб його негайно дістали. Я шарпала за плече маму. Батько відстебнувся та розвернувся до мене. Він встиг мене заспокоїти, потім пристебнути. Далі машину понесло. Він не встиг розвернутись, щоб допомогти мамі вирівняти авто.  

- Ведмедик?! – Він говорив тихо. Голос надломився. Руки його стиснулись в кулаки.- Через ведмедика, загинули обидві наші сім'ї?!

- Алекс, мені було три!

- Ніколи! - Він підійшов впритул і підійняв мене на ноги за плечі. Алекс міцно їх стискав. В його очах я більше не бачила любові. Там були гнів, біль і... ненависть. Зірваним голосом проговорив. – Ніколи, так не виправдовуйся! Чуєш? Ніколи! Тобі немає виправдань!

Він відпустив мене, прикрив очі і розвернувся. Вийшов з огорожі на нетвердих ногах, пішов по алеї. Я вбила його своїм зізнанням. Я вбила все і всіх. Спочатку наші сім'ї, а тепер наші стосунки та почуття. Він ніколи мені не пробачить. Від кохання до ненависті один крок і Алекс його зробив.

- Алекс!- Кричала йому навздогін.

Він не реагував. Не чув, не хотів більше чути. З кожним його кроком він віддалявся від мене. З кожним його кроком йшло і моє життя. З серця ніби ниточки до нього приросли. Вони тягнулися за ним. Чим далі він ішов, тим більше вони відривались, залишаючи по собі криваві рани. Чим більше збільшувалась між нами відстань, тим більше я втрачала його. Назавжди. Хіба ж можна таке пробачити. Я винна у смерті його сім'ї, я зробила його сиротою, я зробила його калікою. Я не винуватила його у ненависті. Я винила лише себе.    

Треба все виправити! В мене є ще один шанс!

 - Алекс!

Зібрала останні сили і побігла за ним. Сльози застилали мої очі, я не бачила перед собою дорогу, лише його фігуру, що поступово стала наближатись. Його спина ставала ближчою і ближчою. Ще кілька кроків. Алекс, я виправлю! Благаю зачекай! Ці думки роїлися в голові, але слів більше не було. Потрібно діяти. Зараз або ніколи. Це останній шанс! Я вхопилася за нього, за цю ниточку спасіння! Підбігла. З розгону обійняла Алекса за талію. Він похитнувся, зупинився і почав розвертатись, щоб відштовхнути мене. Я закрила очі, благаючи небеса. Будь ласка, дозвольте мені використати цей дар востаннє саме так! Світло сяйнуло між нами.

Я їду на задньому сидінні авто. На вулиці мокрий, похмурий день, мрячить дощик. Незабаром осінь вступить у свої законні права. По-переду, за кермом авто сидить мама. Вона радіє з того, що тато, який сидить поруч, вчить її керувати машиною. Її живіт майже заважає керму. Ще трошки і вона не зможе вчитися, бо у мене буде сестричка або братик. В руках тримаю невеличкого білого ведмедика з червоною стрічкою. Я граюсь ним. Щось мені не подобається на його оці. Пошкрябала по ньому пальчиком. Око відпало,  покотившись під переднє сидіння на підлогу.

Стоп! Я в своєму трирічному тілі! Озираюсь. Мама і тато живі. Тато злегка притримує кермо, допомагаючи їй кермувати.

- Зупиніться! Благаю, зупиніться зараз! Мені страшно!

- Що сталось люба? – Тато здивовано до мене обертається.

- Зупиніться зараз, благаю! Зараз! – Я починаю битися в істериці.

- Добре, донечко не плач, ми зупиняємось!

Мама звернула обабіч траси і зупинилась, потім вони з татком повернулись до мене.

- Що трапилось, Алю? – Мама протягує руку назад і витирає мені сльози на щоках.

- Зараз слизько, ти погано вмієш їздити. Я боюся, коли ти за кермом. Нехай татко сяде! – Я починаю ще більше плакати. Вони здивовано переглядаються.

- Добре, доню, заспокойся, ми міняємось місцями! - Швидко погоджується мама.

Вони міняються місцями, знову сідають і повертаються до мене.

- Все. Бачиш ми помінялись . – Лагідно промовляє вона.

- Пристебніться! – Командую я, витираючи сльози з шмарклями рукавом плаття. Сама я теж пристебнута

Вони обоє посміхаються і слухняно пристібуються ременями безпеки.

- Все, тепер можемо їхати? – З  посмішкою питає тато.

- Можна.- Стиха відповіла. Він заводить машину, рушає.

Ми їдемо. На зустріч швидко наближається БМВ. Це вони. Нас раптово починає нести, Водій зустрічної машини бере трохи ліворуч на узбіччя. Батько після кількох маневрів вирівнює машину і проїжджає повз БМВ. Вони розминаються.  Обоє залишаються на трасі. Батько зупиняється. Трохи подалі від нас зупиняється БМВ. Батько виходить з машини, водій БМВ теж. Я відкриваю двері, відстібуюсь і теж іду за батьком з ведмедиком в руках. Мама в шоковому стані, навіть не помітила, що я вийшла. Мій батько підходить до батька Алекса. Той протягує йому руку.