Розділ 17

Наступного ранку нас розбудила Тетяна Михайлівна. Алекс швидко привів себе до ладу, поснідав разом зі мною і подався на роботу.

День минув непомітно. Я сьогодні допомагала Івану Борисовичу висаджувати туї, які привезли для посадки за будинком. Алекс планував зробити там щось на кшталт парку. Мені дозволив повністю керувати цим процесом. Територія за будинком була велика, частко уже засаджена деревами. Ми цілий день їх висаджували та роззначали простір для майдутніх дерев. Треба, щоб кожне дерево не заважало тим, що поруч. Мені дуже сподабалась ця робота. Ніколи не думала, що це так захоплююче. Коли прийшов Алекс, я ледь встигла прийняти душ і передягтись. Ми швидко повечеряли і поїхали до Маші. Ми ж обіцяли - в гості! По – дорозі заїхали в магазин і накупили цілу торбу, йогуртів, солодощів, фруктів та нову велику ляльку, що розмовляє. Ми взагалі застрягли у відділі з іграшками. Чого там тільки не було. Ледь звідти вибрались. На пів години самі впали в дитинство і з захопленням розглядали та передивлялись іграши. Я ляльки, Алекс машинки. Потім схаменулись і згадали, що прийшли по іграшки не собі. 

Сьогодні нас возив водій Алекса, тому ми сиділи абсолютко щасливими на задньому сидінні. Так приємно купувати дітям подарунки! З почуттям легкої ейфорії, тримались за руки, коли тиснули на вхідний дзвінок дверей Маші,  в очікуванняі побачити її радісні очі.

На дзвінок нам відчинили не відразу. Маша лише за третім разом тихо запитала : «Хто там?»

- Ми, Аля і Алекс ми в гості прийшли! –Весело відповіла я.

Маша відчинила нам двері і приклала палець до вуст.

- Заходьте, тільки тихо. Там татко спить. – Ми переглянулись посміхнулись і зайшли. Алекс заніс пакет на кухню. Маша стала його розбирати і дякувати. Щось в ній змінилося. Ні, вона і сьогодні була нам рада, але не так, як вчора. Якась вона сьогодні трохи засмучена чи що. Ляльці вона несказанно зраділа та розцілувала нас обох. Алекс відійшов привітатись з Матвієм. За кілька хвилин повернувся весь побілілий. Він присів навшпиньки біля Маші і уважно на неї поглянув, взявши за плечі.

- Машунь, скажи будь ласка, а давно тато спить?

- Від учора. Поїв борща, що Аля зварила, пішов спати та більше не прокидався. Я сьогодні його цілий день буджу. Він спить і спить. Хотіла до Віталіка піти, попросити розбудити, але ж я таткові пообіцяла, що більше не ходитиму сама на вулицю!

Алекс поглянув на мене. Я все зрозуміла з виразу його очей. Він знову поглянув на Машу.

- Машунь, а давай ти до нас з Алею тепер в гості поїдеш?

- Ура! Поїду, тільки піду таткові скажу, щоб він не хвилювався!

- Ні, Машунь, я сам таткові скажу, а ти з Алею їдь. Я пізніше приїду.

- Добре! А цю ляльку взяти можна?

- Звичайно можна! І книжку улюблену візьми, і піжамку. Сьогодні ти у нас заночуєш, добре?

Маша махнула головою та побігла в свою кімнату збиратись. Я підійшла до Алекса і заплакала. Він став заспокоювати мене.

- Не плач, Машу налякаєш. Ти їдь з нею додому, а я Віталію зателефоную і все організую.  

- Добре. – Погодилась я витираючи сльози.

- Я готова! – Маша стояла з невеликим портфелем на спині, лялькою і малюнком мами в руках.

Я посміхнулась та взяла її за руку. Вона оглянулась на останок, ніби передчуваючи, що більше сюди не повернеться. В машині дівчинка вела себе тихо, роздивлялась нічне місто за вікном. Лише вдома трохи повеселіла. Вона із задоволенням носилась по дому, постійно охаючи і ахаючи. Все їй було цікаво, все вона хотіла роздивитись, помацати. Було вже пізно, але я терпляче ходила за нею.  Врешті-решт спіймала її, викупала, висушила та нагодувала. Спати положила в своєму ліжку і прилягла з нею поруч. Вона серйозно глянула мені в очі.

- Алю, скажи мені правду, я вже доросла і все розумію! Татко помер?

- З чого ти взяла? – Я не очікувала такого питання.

- Коли мама померла, то я була, як в її в землю закопували. Вона теж так непорушно лежала і холодна була.

Я обійняла її.

- Так, Машунь, татко помер. Мені дуже шкода.

- Мені теж.  – Вона відсторонилась і серйозно на мене поглянула. – Тепер йому легше, більше не буде мучитись та страждати. – Я вся похолола. Бідна дитина, що вона тільки пережила. – Йому останнім часом зовсім погано було. Я знаю, що він дуже сильно хворів, але він намагався не показувати мені, як його болить. Він у мене хоробрий і сильний. Правда?

- Правда. – Намагалась триматись, щоб не заплакати.

- Шкода, що тепер мене в інтернат віддадуть. Я чула, як Віталік з татком говорили. Віталік хотів мене собі забрати, але йому не дозволили. Не хочу туди!

- А що ти хочеш? –Стиха запитала її.

- А ти що вмієш виконувати бажання? –Вона довірливо поглянула мені у очі.

- Так, Машунь, у мене є секрет. Я вмію змінювати долі людей і повертати тих, кого вже немає з нами! – Це так природньо було зізнатись їй у цьому.

- То ти супер героїня і маєш чарівну силу?

- Так.

- Клас! – Вона повірила мені.