Розділ 15

- Валерій Якович, ти заснув? – Мене хтось трусив за плече. Я підійняв голову. Сиджу за столом. Поруч стояв не високий, кругленький, сивий чоловік в окулярах, білому халаті та штанях. Він стурбовано заглядав мені у очі.

- Валера, з тобою все гаразд? –Запитав ще раз.

- Так, гаразд.- Оглянула себе. Я - чоловік, одягнута так само, як і цей.

- Я заходжу, документи треба, що б ти глянув, а ти тут на столі голову на руки схилив. Думаю, мало що. Раптом серце? Ти ж жалівся нещодавно.

- Що там за документи?

- Тут тобі, як головному технологу треба передивитись та підписати.

Головний технолог! Я батько Даші! Швидко облапала свої кармани. Мобільний! Добре, що на кнопках, бо навряд чи впоралась з кодом розблокування смартфону. Розблокувала, перешукала контакти. Знайшла «Донечка» телефоную. Гудок, ще гудок.

- Валера, це я. Даша забула телефон вдома, а сама з подругою пішла на вечірку. – Відповіла втомленим, хворим голосом, мама Даші. 

- Давно пішла? – Стурбовано питаю.

- Ні, тільки що. Хвилин двадцять назад.

- Телефонуй з її телефону тій подрузі! Нехай Даша назад повертається додому! Я забороняю їй іти на вечірку!

- Чого ти? Нехай дитина іде, розважиться.

- Я сказав, телефонуй і хай вертається! Ти мене добре чуєш?!- Я прокричала в трубку грізним голосом.

- Добре, не хвилюйся, бо знову серце болітиме. Зараз зателефоную.

- І мені, одразу перетелефонуєш!

- Гаразд. – Жінка поклала трубку.

- Що мала на гульки пішла?

- Так, пішла. – Раптово трохи закололо серце. Я притулила руку до грудей..

- Якович, що погано?- Чоловік одразу завернув до мене за стіл і висунув першу шухлядку. Дістав таблетки, розкрив одну і дав мені.- Під язиком потримай. – Я слухняно так зробив. – Щось ти зовсім розхвилювався! Ти знаєш що. Давай додому, а я твою зміну дороблю. Ти казав жінка захворіла, тепер дочка пішла десь тинятись, а тут ще й ти з серцем. Давай Якович, давай! Я скажу головному.

В мене в руках задзвонив мобільний. На екрані висвітилось «Дружина».

- Валера, Віта - подруга трубки не бере. Можливо, ще не доїхали, в машині не чути, а як доїхали, то й по-давну не буде чути, там же музика.

- Ти адресу цього Дениса знаєш?

- Так. Даша написала на листочку, про всяк випадок. Зараз гляну. Ось знайшла. – Вона продиктувала адресу. Елітне поселення за містом. Я швидко записав адресу на листок.

- Чекай нас вдома!

- Валера, але ж …

Я не дослухала. Бідна матір навіть не уявляє куди відпустила свою дочку.  

- Ти якийсь номер таксі знаєш?- Запитала чоловіка.

- Яке таксі? Валера, бачу, що тобі дійсно погано! В тебе машина на стоянці стоїть!

От лихо! Я ж не вмію їздити за кермом. Що робити, як викрутитись?

- В мене серце поболює, боюсь щоб не прихопило по дорозі!

- А ну якщо так, давай я Руслана тобі відпущу. Хай відвезе тебе куди там треба.

- Давай, клич Руслана, тільки швидше!

Він став набирати номер на мобільному.

- Руслан. Це Макарич. Зайди до Яковича в кабінет. Зараз!

- Це наш новий стажер. Закінчив тільки університет, толковий хлопчина. - Пояснив Макарич, поклавши трубку.

- Так, Макарич, викликали? – До кімнати зайшов молодий, трішки за двадцять хлопець. Русявий, з сірими очима в білому, як і ми одягу та взутті.

- Руслан, можеш на сьогодні бути вільним, але треба Яковича відвезти в одне місце.

Я підійнялась з місця і стала шукати ключі від машини в куртці, що висіла на вішалці тут в кабінеті. Знайшла і віддала йому в руки.

- Валерій Якович, куди хоч їхати? –Запитав він. Я назвала адресу.

- Руслан, тільки швидше!- Сказала я вже вибігаючи з кабінету.

- Та ми на Вашій четвірці, до завтра не доїдемо туди! Ви вибачайте, я  особисто нічого не маю проти «Жигулів», але якщо треба швидко, то краще їхати на іншій машині. – Він ішов позад мене. Я не зупиняючись запитально обернулась на нього. – Їдемо на моїй! – Він поглянув на мне, я схвально кивнула. Знала, що найшвидше будь-якому водію – це їхати на своїй машині, бо він знає. Час йшов на хвилини. Треба встигнути.

Ми вийшли на стоянку машин. Руслан натиснув на сигналку. Сигнальні вогні загорілись на новому темно-синьому порші-каєні.

- Звідки в стажера таке авто? –Запитала я в же пристібаючи пасок безпеки.

- В стажера є мрія стати технологом харчового виробництва, щоб потім відкрити власний бізнес. А ще в нього є батьки, що можуть дозволити собі купити йому таку машину. – Він завів машину та пристебнувся.

- Швидше, Руслан, там моя донька, вона в небезпеці.

Машина заричала і метнулася вперед. За хвилин десять божевільної, але вправної їзди ми були біля будинку Дена. Відкриті навстіж ворота, купа п'яних підлітків і гучна музика, підказали, що ми не помилились адресою. Руслан швидко пішов попереду мене, розштовхуючи люд. Він був не дуже високого зросту, але достатньо накачаний та спортивний, щоб побачивши його вони розступались. Наш одяг лише сприяв цьому. При вході в будинок, на порозі стояла і курила дівчина років сімнадцяти. Побачивши мене, вона поперхнулась і випучила здивовані очі.