Розділ 13

Спалах світла перемістив мене в будинок. Я озирнулась навкруги. Звичайний сільський будиночок на дві кімнатки та веранду. Високе ліжко, фотографії на стінах у вишитих рушниках, стіл під вікном, телевізор в кутку. доріжки тканинні, під іншим вікном конвектор. Біля вхідних дверей стара шафа з дзеркалом. Я підійшла ближче. У відображенні - старенький дід з довгою сивою бородою, білим, як молоко волоссям, зморщеним обличчям. Поглянула на руки порепані, грубі. Знову поглянула в дзеркало. Одягнутий в блакитну сорочку з довгим рукавом, коричневу, розстібнуту, жилетку, сірі штани на ногах чорні галоші. Визирнула у вікно – осінь. Підійшла ближче до стіни, де висів календар 25 жовтня 2005 року. Зрозуміло. Поглянула на поличку з книжками. Там було кілька фотографій. Стара фотографія військових у формі танкістів. Крайній з ліва, це цей чоловік в молодості. На формі кілька медалей. Хто по званню не роздивилась. Далі його фотографія і молодої жінки у світлій сукні. Поруч світлина, де цей чоловік трохи старший з цією жінкою, мабуть дружиною. Між ними хлопчик, років десяти. Потім вони із сином - той у військовій формі, мабуть, коли служив. Потім весілля сина. Поруч з молодими, ці чоловік з жінкою. Далі фото, коли вони всі разом з маленьким хлопчиком років трьох. Окреме фото хлопчика, де йому років сім. Далі син з невісткою і хлопцем-підлітком - у того атестат в руках про закінчення школи. Наступне - фото юнака, схожого на чоловіка в парку, лише дуже молодого. Останнє фото - це той юнак і молода Олена обіймають цього літнього чоловіка за накритим столом. Олена вже зі шрамом на щоці. Так дійсно, шрам добре помітно. Виходить, що це дід того чоловіка з парку і він знає Олену. Дістала останнє фото з рамки. На ньому було написано Антон і Олена на моєму Дні Народженні квітень 2005 року. Тобто, Антон. Я ще раз оглянула інтер'єр кімнати. Помітила на столі ще одну фотокартку. Жінка цього дідуся з чорною стрічкою в кутку. Отже, я вдівець. Спробувала походити по хаті – в тілі легкість, майже ніде не болить. Зігнулась. Ой! Ні, болить! Спина занила. Пішла сіла на ліжко, взяла поруч на стільчику пульт, ввімкнула телевізор, стала чекати. Чого не знаю, але раз я вже тут, то… Сигнал машини за вікном сповістив про гостей. Поглянула. Молодий Антон вийшов з машини. З іншого боку вийшла білява дівчина. Це була не Олена. Антон дістав з багажника пакети. Вони зайшли до подвір'я. Дівчина вступила в болото, стала фукати і капризувати. Він став її заспокоювати. Нарешті, вони зайшли в хату.

- Привіт, діду! – Лагідно привітався Антон. Він підійшов до ліжка, де я сиділа та тепло обійняв мене. – Познайомся – це моя дівчина, Жанна!

Я поглянула йому за спину. Переді мною стояла дівчина середнього зросту, яскраво нафарбована, світле волосся, зібране у високий хвіст. Одягнута в короткі джинсові шорти, чорні високі чоботи, короткий рожевий топ, що прикриває лише груди та коротку джинсову куртку. Вона зневажливо на мене поглянула, привітавшись..

- Здарасті! – Жуючи жйку, лопнула бульбашку.

- Жанна, познайомся це Федір Маркович, мій дідусь.

- Угу…- Тільки і змогла видавити я. Антон подивився на мене. Він не очікував такої реакції. Потім пішов до пакетів, які лишив по-серед хати і поставив їх на стіл.

- Як ти тут, діду? – Спитав він мене, витягуючи з пакетів їжу. Я все ще розглядала дівчину, а та мене, не перестаючи жувати жуйку. Потім вона перевела погляд на Антона.

- Я піду на вулиці покурю, а ти давай швидше. У мене в місті манікюр через дві години, а туди ще їхати півтори. – Вона повернулась і пішла навіть не попрощавшись.

- А де Олена? – Спитала я, хоча вже знала відповідь.

- Ми з нею розійшлись. – Стиха сказав Антон. Видно, що йому боляче про це згадувати.

- Чого ж?

- Діду, давай не будемо про це говорити.

- А коли будемо? Коли я помру, а ти до мене на кладовище прийдеш?

 Антон, поглянув на мене, покинув пакети і сів поруч.

- Ми вирішили, що нам краще розійтись. – Збрехав він.

- Ми - це хто? Вона так вирішила чи ти?

Він мовчав, потупивши погляд в підлогу, як нашкодивша дитина. Що ж грати діда, то грати. Я розмахнулась і дала йому підзатильника.

- Ай! – Не очкуючи такої реакції, Антон нахилився вперед.

Потім потерши голову і сівши в те саме положення, здивовано запитав. - За що?

- За те, що ти дурень!

- Чого це я дурень?

- Ти, що геть страх розгубив? Ти кого мені привів? Хвойду? Та вона ж покине тебе при першій ліпшій нагоді! Таких, як ти у неї вагон і маленька бричка! Ти для чого Олену покинув?

- Діду, мені соромно, в неї шрам через всю щоку, люди шепочуться!

- Ах ти сучий сину! Шрам у неї! Війни на тебе не має!  

- Чого одразу війни?

- От скажи, скільки мені років?

- Вісімдесят п'ять. – Здивовано відповів він.

- Я в свої роки життя прожив, війну бачив, воював! - Тицьнула пальцем на фото, перед цим швидко порахувавши, що на початок війни йому було років двадцять, тож це точно він на фото з танкістами.- Сталіна живого бачив, голод, репресії, занепад та розпад Союзу, застав тяжкі дев'яності, теперішні часи! І послухай мене онучку! Той шрам нічого не означає! Люди після війни знаєш які покалічені були? Страх! Але жили, женились, дітей ростили і любили один-одного незважаючи ні на що! Скажи ми добре з твоєю бабцею жили? – Закинула вудку, бо треба було знати, як далі діалог вести.