Розділ 9

        Я їхала на задньому сидінні. На вулиці мокрий, похмурий день, мрячить дощик. Незабаром осінь вступить у свої законні права. По-переду, за кермом авто сидить мама. Вона радіє з того, що тато, який сидить поруч, вчить її курувати машиною. Її живіт, майже, заважає керму. Ще трошки і вона не зможе вчитися, бо у мене буде сестричка або братик. В руках тримаю невеличкого білого ведмедика з червоною стрічкою. Я граюсь ним. Щось мені не подобається на його оці. Пошкрябала по ньому пальчиком. Око відпало,  покотившсь під сидіння на підлогу. Я встаю на ніжки і починаю трусити маму за плече.

- Мамо, мамо!

- Що сталось, люба? – Питає вона схвильовано, не відволікаючись від дороги.

- Алю, сядь будь ласка на місце, не заважай мамі. – Батько повертається на хвилинку до мене, лагідно намагається всадити мене на сидіння.

- Але ж у ведмедика очко відпало, поглянь! – Я капризую.

- Ми потім знайдем очко і мама його пришиє, не хвилюйся! - Він відстібає свій пасок безпеки, потім перехиляється на заднє сидіння та обережно всаджує мене на місце, застібаючи мій пасок. Потім гладить мене по голові. – Не капризуй, все буде добре! 

Враз мама злякано кричить. Я лякаюсь, починаю теж кричати і голосно плакати. Машину починає нести. Батько повертається, але не встигає взятися за кермо. Сильний свист, удар, тьма. Я продожую кричати.

- Алю, прокинься! - Роздягнутий Алекс в самих трусах, легенько трусить мене за плече. Я відкриваю очі. Липкий страх і жах в душі змушують мене кинутись йому в обійми. Він всаджує мене собі на коліна, починає приколисувати, як дитину. Я плачу. Тихо. Він погладжує мені голову та спину.

- Все, моя принцесо, заспокойся! Це лише сон! Поганий сон!

- Ні, не сон! – Розумію, що це дитячі спогади про момент аварії. Вони жахіттями переслідували мене в дитинстві. Я зривалась серед ночі, кричала, плакала. Бабуся завела мене до психологині, та під гіпнозом заблокувала мені пам'ять про цей момент. Багато років, я знала, що була під час аварії в машині з батьками, але не пам'ятала про це. Тепер спогади повернулись. Господи, це ж я винна у їх смерті! Я відволікла маму з батьком! Мене почало трусити. Алекс, міцніше мене притиснув до себе. Він потягнув ковдру, накривши мені спину.

- Тихо, принцесо, не плач. – Лагідно заспокоював він. – Я поруч, це лише сон, він минув. Ти в надійних руках, повір мені. Я нікому тебе не дам образити. Моя дівчинка! Ну, що ти? Заспокойся. – Він далі мене приколисував.

- Це я винна! Вони через мене загинули! – Я не могла зупинитись.- Мої батьки, загинули в автокатастрофі. Я відволікла їх. Батько повернувся до мене, коли на зустріч виїхала інша машина. Мама лише вчилась їздити. Батько не встиг перехопити кермо. Вони загинули через мене!

- Не плач.Не плач, моя маленька, я тебе розумію. – Він гладив мене по голові притискаючи до своїх грудей. – Мої батьки теж загинули в автомобільній аварії. Багато людей гинуть на дорогах щодня. Раз ти тоді вижила, то маєш жити далі. Заспокойся.

        Його слова трохи заспокоювали. Переставши хлипати, я підійняла на нього свої заплакані очі. Він був без своєї пов'язки. Травмоване око було повністю біле та напівприкрите. Я не очікувала цього побачити, отож зайшла в ступор. Він натягнуто посміхнувся. Алекс перестав похитуватись і відвернув голову трохи в бік, так щоб його не було видно мені.

- Страшно? - Стиха спитав. Я зрозуміла одразу. Зараз він питав не про мій сон, а про свою ваду. Вся не виказана біль і мужність з якою він тримався всі ці роки було у цьому слові.

- Ні, зовсім, ні! – Я взяла його за підборіддя, повернула до себе, сміливо поглянувши в обличчя. – Для мене ти чудовий!

          Я прикрила очі і пристрасно його поцілувала. З такою теплотою, ніжністю та віддачею, наскільки тільки могла. Хотіла, йому довести, що не збрехала ні на мить. Алекс не просто чудовий, добрий та  турботливий зі мною. Він ідеальний. Насправді, дуже гарний, навіть такий! Він – це принц, якого я шукала всі ці роки. В цю мить зрозуміла, що закохалась по-самі вуха. Він на кілька секунд розгубився від такого напору, але потім швидко зорієнтувався. Його губи та руки захопили мене у вогняний полон. Мозок, знову зрадницьки вимкнувся. Прозора нічна сорочка з бюстьє непомітно опинились на підлозі. Коли його рука торкнулась мережива трусиків - прийшла до тями. Стоп! Місія! Я не маю права на особисте щастя, доки не закінчу місію. Як це може позначитись на її виконанні я не знала, але шуткувати з небесами не вартувало.   

- Алекс, зачекай! – Відсторонила його від себе.

Він поглянув на мене затуманеним бажанням поглядом.

- Щось не так? - Схвильовано запитав.

- Ні, все так! – Поспішила його завірити. – Але я не можу!

- Не можеш? В якому сенсі?

-  В прямому.- Стиха відповіла. Я пересіла з його обійм на ліжко та загорнулась в простирадло. – Не ображайся, ти мені дуже подобаєшся, але зараз я не можу.

- Я нічого не розумію.- Він провів рукою по голові. – Алю ми з тобою дорослі люди. Нам не по п'ятнадцять і навіть не по двадцять, ми молоді, вільні. Ти подобаєшся мені, відчуваю, що і я тобі подобаюсь.  В чому справа?

- Все занадто швидко. Давай не будемо поспішати.

Він саркастично посміхнувся.