Розділ 7

        Минуло шість днів, як я живу у Алекса. Трохи дивно жити з кимось у такому великому будинку з обслугою. Тут свої правила та порядки, але я не шкодую. Алекс щоранку займається у спортзалі в підвальному поверсі, або бігає по алеях на території. Тоді приймає душ. Ми снідаємо разом. Потім він цілує мене та  від'їжджає на роботу. Повертається пізно ввечері. Я вже, чекаю його з вечерею. Потім ми довго розмовляємо, сміємось, обговорюємо, як минув день та дивимось в обіймах один-одного фільм. Поки його немає вдома, я допомагаю Галині Василівні по кухні. Люблю готувати, особливо, якщо є для кого. Іноді допомагаю Івану Борисовичу висаджувати квіти, раджу, де краще розбити клумби та посадити кущі. З дівчатами Вікою та Олею ми теж здружились. Часто в обідню перерву п'ємо чай та обговорюємо жіночі дрібниці. Так приємно мати подруг. Не заважає навіть невдоволений вигляд економки Тетяни Михайлівни. Вона при мені не сміє гримати на них, що ті відпочивають. Всі сприймають мене, як господиню дому, ведуть тактовно, питають мою думку та прислуховуються. Я спитала якось Алекса чому вони так ставляться до мене. Він пожартував, що попередив всіх, якщо вони ставитимуться інакше, то він їх звільнить. Сказав, що мої накази в цьому домі закон. Я вільна робити тут все, що завгодно, ніхто мені і слова поперек не повинен сказати. Надіюсь він пожартував. Дуже надіюсь. За ці дні ми дуже зблизились. Мені навіть іноді здається, що ми одружена пара та живемо вже не перший рік. Хоча ні, відмінність поки-що є. Далі пристрасних поцілунків у нас діло не заходило. Я не хочу поспішати, все має іти своєю чергою. Алекс, хоч і не дуже задоволений, але погодився на це.

        Сьогодні я вихідний. Ми з Алею поїдемо до Жені в клініку знімати гіпс. Моє життя нещодавно змінилось повністю. Ця дівчина заполонила собою весь простір. Як я раніше жив без неї? Не уявляю. Щовечора поспішаю додому, щоб розтанути в її ніжності та турботі. Наші вечора та ранки – це те заради чого я став жити. Раніше робоча метушня, рідкі вилазки з Женею в клуб та наші екстремальні відпочинки були важливим складовим мого існування. Зараз, все це потьмяніло на фоні нової та вже доволі звичної реальності. А ще вона дуже смішна і непередбачувана. Ось, наприклад зараз виглядає дуже кумедно в легкому спортивному костюмі, високим хвостом, з однією кросівкою на нозі, а іншою в руці. Намагають стриматись, щоб не засміятись. Аля помічає це і в машині штовхає мене в бік.

- Що? – Роблю серйозний вигляд.

- Перестань сміятися з мене!

           Мовчу, якщо скажу хоч щось - не втримаюсь. Гіпс зняли швидко. Тепер потрібно буде щодня ще тиждень ходити на процедури. Ногу перебинтували еластичним бинтом. Тепер вона ходить з паличкою. Біля лікарні поруч чудовий парк Аля попросилась прогулятись. Ми нешвидко прогулювались в тіні дерев, іноді сідаючи на зустрічні лавки, щоб відпочити. Не пам'ятаю, щоб я взагалі так колись з дівчиною гуляв. В основному все було просто: вечірка, клуб, знайомство, секс і максимум ще пара зустрічей. Тривалі стосунки мене не цікавили – не було часу та бажання. Розумію тільки тепер, що насправді я ніколи нікого не кохав. Це вперше, мені від дівчини потрібні не тільки тілесні втіхи. Мені цікаво, що вона думає, як мислить, чим захоплюється. Приємно просто чути її голос і бачити посмішку, робити мілкі подарунки. Навіть коли вона злиться, мене це забавляє. Така серйозна враз стає! Намагаюсь втриматись в такі хвилини, щоб не розсміятись. Хвилює насправді лише її здоров'я. Вона часто втрачає свідомість. Сталось це вже двічі, надіюсь більше такого не трапиться. Раптово задзвонив мобільний. На екрані висвітився номер телефону ділового партнера, що веде переговори з потенційними клієнтами з Китаю. Саджу Алю. на лавочку, вибачаюсь, прошу трохи почекати, поки владнаю справи та відходжу в бік на кілька десятків метрів. Мені потрібно сконцентруватись, а поруч з нею ні про що, як тільки про її спокусливі форми і губи думати не можу. 

              Алекс відійшов переговорити з партнером. Я присіла на лавочку та поглянула навкруг.  Затінок дерев давав рятівну прохолоду. Літо уже вступило в свої права та буяло переливом зелені та запахів. Мій погляд мимоволі зачепився за сусідню лавочку. На ній сиділа літня жінка, доглянута, гарно вбрана жінка років сімдесяти та тихенько плакала. Я не втрималась, підійшла, присіла поруч.

- Я можу Вам чимось допомогти? – Спитала я торкаючи з легка за руку.

- Ні, нажаль не можеш. – Вона сказала це лагідно, проте зі сумом. Жінка швидко витерла хусточкою сльози та поглянула на мою ногу.

- Травмувалась? – поцікавилась вона.

- Так, невдало вийшла на проїзджу частину, дуже хотіла зустрітись з бампером мазди, але не розрахувала свої сили.

Жінка поглянула на мене і посміхнулась. Я теж.

- А у Вас, що трапилось?

Жінка перестала посміхатись, схиливши голову донизу.

- Не хочу навішувати свої проблеми на когось, в тебе і так своїх вистачає.

- Мені не важко Вас вислухати. Якщо Вам від цього стане легше, то я з радістю. Кажуть чужій людині сказати легше ніж своїй. То, що сталося?

         - У всьому, що сталось винна я сама. Зараз тут сиджу, згадую своє життя і розумію, що треба було прожити інакше. Я бухгалтер за освітою. В дев'яності працювала на одного бізнесмена. Він мав власну оптову базу та займався поставкою продуктів харчування в ресторани, магазини, на кухні державних структур. Заробляла не погано. Мала сина, якого ростила без чоловіка. Так вийшло. Ми жили в достатку. Коли на полицях магазинів було пусто, а люди стояли в кілометрових чергах хоч за чимось, у нас в холодильнику було все. Жили не тужили, але мені хотілось жити ще краще. Тоді якраз відкрилась одна фінансова фірма, яка обіцяла шалені відсотки при вкладенні грошей. Вся країна, як з розуму зійшла, люди в чергах стояли, щоб занести туди гроші. Я теж спіймалась на цю вудку. Позичила в хазяїна під заставу квартири велику суму грошей і вклала. Фірма виявилась фінансової пірамідою. Коли вона лопнула,  я ще навіть першої виплати не отримала.  Борг був великий, хазяїн наполягав на поверненні. Тоді в ті роки бандитизм і рекет були страшними, небезпечними для життя. Він був зв'язаний з ними. Я змушена була продати трикімнатну квартиру та розрахуватись повністю, ще й з відсотками за прострочку. З роботи він мене звільнив після цього. Сказав, що тепер не влаштуюсь на жодну фірму, бо я його підвела – борг невчасно віддала. Сина перевезла до матері в село. Була в повному розпачі. Грошей ще трохи залишилось, але як жити далі? В ті часи, як і зараз, люди повально від'їжджали за кордон на заробітки. Тяжко було, а що робити. Мені було сорок років, сину - вісім. Думала поїду на рік-два попрацюю – повернусь з грошима, потім влаштую якось наше з ним життя. Поїхала в Італію. Рік-два затягнулись на двадцять шість років. Спочатку я влаштувалась прибиральницею і п'ятнадцять років працювала в однієї сімейної пари. Додому мене відпускали раз в рік на два тижні. Я приїжджала, іноді пересилала, якісь кошти. На моїх очах виросли чужі хазяйські діти, а моя власна дитина виросла без матері. Він за цей час виріс, вивчився на механіка, відкрив власний бізнес - автомайстерню. Коли йому було двадцять два - поховав мою матір. На похорон я приїхати не змогла – захворіла в той час сильно. Він це розцінив по-своєму. Сказав, що можу і до нього більше не приїжджати – все-одно ми чужі, бо рідну людину, яка його виростила, він поховав. Я на нього образилась, не розуміла тоді, перестала телефонувати, приїжджати. Але життя йшло. Я почала там жити з одним чоловіком. Отримала громадянство, жила в своє задоволення. Могла дозволити собі не працювати. Дивлячись на його дорослих дітей від першого шлюбу, їх теплі, сімейні відносини, я все частіше розуміла, що зі своїм сином вчинила не правильно. Гордість та образа не дозволили мені вчасно схаменутись. З Антоніо ми прожили душа в душу одинадцять щасливих років. А потім він помер – інсульт. Я ніколи не думала, що статок мого чоловіка зможе розсварити колись таку дружню родину. Антоніо не лишив по собі заповіту. Все думав потім, потім. Ми не були офіційно одружені, отож діти, яких я вважала і своїми виставили мене на вулицю ні з чим. В той момент зрозуміла, що нікому тут більше не потрібна. Я повернулась в Україну до сина. Зараз йому майже тридцять п'ять, він щасливо одружений, має двох дочок, власний заміський будинок та кілька СТО. Він мене навіть на поріг будинку не пустив. Сказав, що матері його давно немає, вона колись поїхала в Італію будувати своє життя і більше не повернулась. Він не пробачив мені. Я відмовилась від громадянства Італії, отримала українське та оселилась тут.  Думала, що він відійде згодом. Не відійшов. Я ж якось внучок на вулиці підстерегла, коли він їх зі школи додому привіз, хотіла цукерки їм дати. Він кинув ті цукерки на землю. Сказав, щоб я не наближалась до його сім'ї, а їхала в Італію до своєї. А хто у мене там є? Нікого. На свої заощадження купила тут хатину під містом і їжджу інколи в школу, щоб хоч з далеку подивитись на дівчаток. Зараз літо, канікули, тому в школу вони не ходять. Нажаль, побачу їх крадькома лише восени. Якщо доживу. Дурна була, думала, що це він має до мене горнутись. Я ж за кордоном для нього працювала, гроші пересилала. Не великі, але ж пересилала. А він невдячний не оцінив. Лише потім зрозуміла, що гроші для дитини – це ніщо. Важливіше було бути поруч, ростити його, перейматись його проблемами, підтримувати у скрутні часи, любити його щодня, говорити про це. Любов дитини треба заслужити не грошима, а теплом, повагою та розумінням. Жалкую, що поїхала, що гроші ті кляті вклала. Можливо, якби хоч хтось мене тоді спинив, все склалася б інакше.