Розділ 6

Очухалась я на підлозі. Хтось вилив на мене кухоль води.

- Кларисо Василівно, як Ви?

Жінка років сорока в білому халаті уважно мене роздивлялась.

- Де я? – Не змогла одразу зорієнтуватись. Довгий побілений коридор, камінна підлога.

- Ви в гінекологічному відділенні нашої лікарні. – Роздратовано пояснила вона. – Ви що головою вдарились?

- Мабуть.- Вирішила використати цю версію.

- Ану сідайте на стільця. – Вона грізно скомандувала та допомогла сісти на стілець під стіною. – Стара Ви вже Клариса Василівна, треба вже на покій іти, молодим дорогу давати. Ви вже більше тридцяти років ганчіркою тут махаєте. Все ж й царя немає, держава інша, а ви все підлогу тут миєте. Розумію, всім треба за щось жити. Часи важкі. Але вам уже сімдесят років, пора давати дорогу молодим.

         От лихо! Зараз цю бабусю, в тілі якої я опинилась, через мене виженуть з роботи. Не можна цього допустити. Поруч стояло відро з водою і валялась на підлозі швабра з ганчіркою.

- Я добре себе почуваю, люба. Просто підсковзнулась на мокрому та й забилась.

- Ех, якби не мій батько, що просив Вас не виганяти з лікарні та дати працювати скільки можете, давно вже пішли б звідси. Він і так себе, підставив, що Вас дворянку на роботу взяв, а тепер і мене. Батька вже немає п'ять років, а на ваше місце в мене черга! Ви коли вже підете на заслужений відпочинок?

- Скоро моя люба, скоро.- Стиха промовила я, намагаючись не зірватись і не наговорити цій мадам все, що про нею думаю.

- Щоб ці Ваші фокуси більше не повторювались, зрозуміло?

- Так, вибачте.

- Працюйте, Клариса Василівна, працюйте! –Вона махнула на ганчірку з відром.

        Я встала, підійняла швабру з ганчіркою та почала терти нею підлогу. Ця фурія подивилась на мене, картинно зітхнула та пішла. Я зупинилась, озирнувшись. Знаходжусь в лікарні у гінекологічному відділенні. Напевно, зараз тисяча дев'ятсот п'ятдесят другий рік. Потрібно знайти Вікторію Антепову та відмовити її від аборту. Я зайшла в підсобне приміщення. Там висіло дзеркало. Глянула. Стара поморщена, зроблена жінка, худорлява, під очима тіні. Руки порепані. Бідна – в такому віці змушена працювати. Взяла відро, з ганчірко та пішла мити палати. З тильної сторони кожного ліжка був причеплений листок з прізвищем та ініціалами кожної пацієнтки. Жінки ходили туди-сюди, лежали, спілкувались між собою, поруч проходили лікарі, медсестри – ніхто на мене уваги не звертав. Жінка, яка нещодавно мене відчитала та погрожувала звільненням, виявилась завідувачкою відділенням Примотько Ольга Іванівна. Її тут всі боялись, як вогню. Казали, що вона справжній м'ясник – робить жінкам аборти, а вони потім народжувати більше не можуть. Говорили, що вона це спеціально, щоб знали, як від дітей відмовлятися.  Я пройшлась по всіх палатах – Антепової В. ніде не було. Я вже почала втрачати надію, коли з вулиці вся в снігу, в пуховій хустці, пальто і валянках зайшла худорлява дівчина. В руках вона тримала зав'язану хустку, мабуть речі. Вона повагалась і підійшла до мене.

- Добрий вечір. – Не сміливо привіталась дівчина, на вигляд років двадцяти двох.

- Добрий.- Я намагалась лагідно їй всміхнутись. – Щось хотіла?

 - Так, я Ольгу Іванівну заввідділенням шукаю.

      Мене осяйнула здогадка. Риси обличчя схожі, тільки ця молода дівчина, а то була літня жінка.

- Ти Вікторія Антепова?! Я тебе в театрі бачила!

- Так. – Перелякано округлила вона очі. – Благаю, не кажіть нікому, що бачили мене тут!

- Не переживай дитино, не скажу. Сідай на стільчик. Зараз Ольга Іванівна на вечірньому обході, як закінчить я тебе проведу.

      Вікторія махнула головою і сіла, розв'язавши хустку на голові. Я сіла поруч.

- Що позбавитись дитини прийшла? – Я намагалась говорити тихо і лагідно, без осуду.  

      Та махнула головою, потупивши очі в підлогу.

- Надивилась я за все життя на таких, як ти. Спочатку на аборт, а потім бігають, лікуються, плачуть, але пізно – дітей більше мати не можуть.

- Не можу я зараз дитину народити! – З її очей потекли сльози. Я пригорнула її по материнськи. Дівчина притулилась та продовжила. – Чоловіка розстріляли, як ворога народу. З театру вигнали, живемо з мамою за її копійки. Куди ще дитину?

- Нічого. Ти головне не бійся. Жінки завжди народжували. Що чума, що війна, що мирний час. Дитина не питає коли їй народжуватись. Раз так уже вийшло – треба народжувати. Дав Бог дитину, дасть і на дитину.

  Дівчина відхилилась від мене. Вона витерла сльози і рішуче сказала.

- Я не вірю в Бога! Він забрав у мене батька, брата, чоловіка! Він змусив мене пережити війну і голод, бачити смерть, розруху, злидні! В такий світ приводити дитину- це знущатись над нею і собою!

- Не Бог, то все зробив, що ти кажеш, а люди. Він дає, а люди роблять зло. Ось і тобі дав дитину від коханого чоловіка. Навіть, якщо його вже немає, але він далі продовжує жити через неї. Часточка його душі, плоті і крові в ній. Ти зараз обірвеш не тільки життя дитини, а і своє та покійного чоловіка. Подумай.