Розділ 4

           Уже другий тиждень, я їжджу в лікарню вранці та ввечері. Аля, по-дитячому наївна, добра та безпосередня. А їй на хвилиночку 25 років. Як цій дівчині вдалося вирости такою в цьому жорстокому  та підступному світі. Проте, я вже знаю як. Служба особистої охорони навела справки. Шкода, що з бабусею не зможу познайомитись. Сказав би їй «дякую» за те, що виростила її для мене. В тому, що саме для мене я тепер не сумнівався. Закохався, як підліток. З першого погляду. Машину зупинив випадково. Треба було терміново поговорити без сторонніх вух охоронця і водія. Вийшов, мимоволі побачив, як чиїсь симпатичні ніжки уже переважують за огорожу мосту. Витягнув і очманів. Схоже я витягнув «джек-пот». Очі, обличчя, волосся, фігура. Одразу подумав, шкода що самовбивця, але потім зрозумів, зовсім ні – просто безпосередність. Вона прижимала пакет з фотографією бабусі до грудей, як найціннішу у світі річ, а я прижимав її. Потім стояв і посміхався, як бовдур. Виявилось, що ця дівчина якась ходяча катастрофа. Ледь відійшла на два метри і втрапила під колеса машини. Тільки-но знайшов та заледве не втратив такий скарб. Доля ніби насміхається наді мною. Ледь не посивів, доки їхала швидка. В неї була зупинка серця. Прямо там на проїжджій частині, я робив їй штучне дихання та прямий масаж серця. Дякуючи Жені, який змусив мене років сім назад пройти курси медико-санітарної допомоги, перед нашою з ним першою відпусткою в джунглях Амазонки, я зміг її підтримати до того, як приїхала допомога. Потім він сказав, що це врятувало їй життя. Ми часто з Євгенієм Станіславовичем відпочивали разом. Обоє любили екстремальний відпочинок. Об'їхали майже увесь світ у пошуках пригод. До теперішніх тридцяти років ми перепробували майже все із доступного: «Стрибок у Басейн Диявола» в Замбії, купання з акулами та лазіння по мостах в Австралії, бейсджампінг в Норвегіїї, стрибки з вежі Макао та підйом на гору Хуашань в Китаї, слеклайнінг  в Гранд-Каньйоні США та ще багато чого. Ніколи я так не нервував і не боявся, як тоді в кареті швидкої. Це було найстрашнішим моїм випробуванням. Як згадаю, аж дурно робиться! Але дякувати небесам все обійшлось. Нещодавно, теж ледь не прибив головного лікаря-кращого друга. Як можна загубити пацієнтку в лікарні? Ми знайшли її непритомною в морзі! Дається взнаки травма голови. Як її туди взагалі занесло? Я не наважився запитати. Ніколи мені не було так легко і так тяжко з жінкою водночас. Так, жінок я люблю. Незважаючи на мій недолік (відсутність одного ока та чорна пов'язка), вони мене теж люблять. Мабуть тому, що я себе ніколи не відчував неповноцінним чи дефектним. Ну є такий недолік і що. Я навпаки завжди себе вів впевнено та розкуто в жіночій компанії. Зараз можна зробити пластику ока чи пересадку, але я не хочу. Женя мене вже кілька років вмовляє. Мені це не заважає, отож немає такої потреби. Однак тепер є Аля. Тут і двох очей буде мало, я так відчуваю! Вона постійно щось перевертає на себе, збиває медперсонал візком, бо чомусь раптом заїдають гальма, плутається в крапельницях, коли спить, падає з ліжка, пропадає, потім відшукується в несподіваних місцях. Минулого тижня знову пропала. Мені Женя на роботу телефонує - немає її і все. Усюди продивились, навіть в парку біля лікарні, підвалі, навіть підсобних приміщеннях. Я покинув китайських партнерів, примчався в лікарню та перевернувши її знову, зайшов Алю на даху. Ніхто не здогадався її там пошукати, хоча ліфт туди довозить без проблем. Вона просто хотіла почитати в тиші, насолодитись краєвидом, але заснула! З її вдачею, добре, що хоч не впала з висоти! Так екстриму тепер мені в житті вистачає. Але я не шкодую. Вона наповнила моє життя змістом. От зараз їду на виписку з величезним оберемком червоних троянд, без шипів (ще поколеться ненароком) і думаю, як її вговорити переїхати жити до мене. Для стосунків звичайно ще зарано – ми не зустрічаємось  і взагалі про наші відносини не говорили. Але мені було б спокійніше, якби вона була в мене під наглядом. Нога ще тиждень буде в гіпсі. Аля живе на п'ятнадцятому поверсі, сама. Як вона буде справлятись? Треба її вмовити!

           Я споглядала у вікно. Сьогодні був погожий уже майже літній день. Євген Станіславович зайшов в мою палату. Він, як завжди у гарному настрої.

- Доброго ранку красуне! Як ти сьогодні?  

- Готуюсь до виписки! Хочу додому!

- Що так вже погано тебе тут лікують та доглядають?

- Ні що Ви все за найвищим розрядом. Мені навіть інколи ніяково- носяться тут зі мною, як з дитиною малою!

- Саме такий був наказ Алекса! - Ставши поруч, він заклав руку за руку та теж поглянув у вікно. - Я не можу йому відмовити. Він мені, як брат. Його батьки загинули, коли йому було сім років. Мої батьки товаришували з його, тому забрали і виростили, як власного сина. Коли я закінчив інститут і надумав відкривати цю лікарню, кошти на це все дав Алекс. Він на той час теж закінчив навчання і вже твердо стояв на ногах, керуючи бізнесом, який залишив йому у спадок батько. Цінні папери, купівля та продаж компаній, трейдинг – це те, чим він займається. Я ж звичайний лікар, мої батьки теж лікарі, тому коштів на відкриття клініки у нас не було. Він їх фактично подарував мені, а я зробив його діловим партнером. На половину – ця клініка його, хоча свою долю прибутку він не забрав ще жодного разу. Так і висять ці кошти на рахунках.

- Євгеній Станіславович, - до нас в палату зайшла медсестра, - я все підготувала для виписки Алевтини Сергіївни. Тут ось потрібен її підпис.

      Медсестра с   хилилась біля мене та дала теку з паперами. Там були договір на медичні послуги, страховка, різні згоди, ще щось. Я особливо не вдивлялась, підписувала там, де вона мені показувала. На хвильку мій погляд затримався на квитанції про оплату послуг клініки. В мене кров прилинула до обличчя – сума була п'ятизначна! Євгеній Станіславович побачив зміни в моєму настрої. Він схилився та теж побачив квитанцію.