Розділ 2

          Темрява сяяла усіма кольорами. Дивно, як може сяяти темрява? Виходить, що може. Я летіла. Відчуття легкості та волі переповнювало мою сутність. Несподівано темрява змінилась світлом, таким теплим та теж різнокольоровим. Почуття загострились – відчуття радості і дому стало стійким.

- Аля. – Хтось покликав мене. Я озирнулась, але навкруг не було нікого. Голос йшов звідусіль і нізвідки одночасно. – Не бійся. – Голос був лагідний, проте не зрозумілий чоловічий чи жіночий.

- Де я?

- Ти майже там, де тобі зарано бути.

- Тоді чому я тут?

- Тому, що настав твій час на реалізацію місії з якою ти втілилась у цьому житті.

- Якої місії?

- Допомагати людям. Тим, хто потребує такої допомоги і чиє життя ти в змозі змінити. Ти довела свою чесність, порядність та чистоту душі, тому заслуговуєш на цей дар.

- Дар?

- Ти все зрозумієш згодом. Єдине, що ти повинна запам'ятати зараз – це те, що все можна змінити. Міняючи минуле, ти можеш змінити майбутнє. Але не розтрать його, бо в тебе є лише десять шансів на таку зміну.

- Чому саме десять?

- Рівно стільки попередніх життів ти прожила праведно та доводила свої благі наміри, принісши добро у світ.

- Що буде, коли я все виконаю?

- Ти отримаєш те, чого насправді бажала усі ці життя та чим пожертвувала заради цілі. Повертайся.

          Мене враз з силою потягло в низ. Відчуття були не дуже приємні. Не хотілось повертатись з цього теплого і радісного марева. На шаленій швидкості мене ударило об власне тіло. Біль пронизав його сотнею голок. Спасіння знову принесла темрява.

           Свідомість поверталась поступово. Я знову почала відчувати власне тіло. Поворухнула рукою. Хтось накрив мою долоню своєю гарячою рукою. Я спробувала відкрити очі. Мені ледь це вдалося.

- Алевтино, ти як? – теплий голос, сіроокий погляд і посмішка, здалися віддалено знайомі. Переді мною сидів чоловік, що врятував мене на мосту. Як же його звати? Алекс, здається. Він був в звичайній тілесній кофті та джинсах. Проте, обличчя заросло щетиною, а під очима залягли тіні. Він присів поруч на ліжко, не відпускаючи моєї руки.

- Що сталось? –я намагалась зрозуміти де я. Світлі стіни, євро-вікна, телевізор, в кутку холодильник, шкіряний диван, апарати біля мого ліжка, під'єднані до мене проводами, крапельниця стирчить з моєї руки. Так. Стоп! Я в лікарні! Я спробувала підійняти руку і витягнути крапильницю  з іншої руки. Алекс перехопив її і вже притримував, погладжуючи, обидві руки   

- Ти жива - це на разі головне. Все інше потім. Тобі потрібно відпочивати і не нервувати.

- Звідки ти знаєш моє ім'я? Я ж не встигла…- Пам'ять підступна і повертається коли їй заманеться. Я згадала, що втрапила під колеса автомобіля на мосту.

- Уже на «ти». Це добре, отже я заслужив твою довіру.

- Ну ти врятував мене там. - Я на хвильку задумалась. Якщо я в лікарні, то отже він сюди мене і привіз. – Я так розумію, двічі.

Алекс ще ширше посміхнувся.

- У тебе талант – потрапляти в халепи зі швидкістю світла.

- Скажу навіть більше – це мій дар.- Ми одночасно розсміялись. Ребра відізвались біллю, але не це мене спинило. Дар. Я згадала те, що було зі мною по ту сторону реальності. Дар.

- Що десь болить? Покликати медсестру з обезболюючим?- Алекс перестав сміятись та схвильовано оглянув мене.

- Ні, не треба. – Перехопила я його руку. Він встиг уже підійнятись та поглянути в сторону дверей. Алекс погладив руку і знову присів, не відпускаючи її.  

- В тебе з два забиті ребра, порвані зв'язки на правій нозі та травма голови. Так що не соромся. Обезболюючі препарати, значно можуть покращити процес видужання. Тобі і так їх проколюють, але якщо ти відчуваєш якийсь дискомфорт, то можна збільшити дозування.

- Не потрібно, все гаразд. Я давно тут?

       Алекс видихнув та поглянув у вікно. Сонячне проміння заливало весь простір палати. Я теж поглянула у вікно. Зелень верхівки дерев буяла щосили.

- Сьогодні гарна погода.- Він спробував змінити тему.

- Алекс, ти не відповів уже на друге моє питання.

Він трохи подумав, ще раз видихнув збираючись з думками та поглянув на мене.  

- Тиждень.

- Що? Як тиждень?

- В тебе була клінічна смерть. Потім, спільними зусиллями, тебе стабілізували. Три дні реанімації, тепер ти в звичайній палаті.

- Ти не договорюєш, не в звичайній палаті.

- Так, не в звичайній. Це клініка мого друга. Тут зібрані найкращі спеціалісти, вони зможуть забезпечити тобі належний рівень лікування та нагляд.

- Я так розумію, що клініка платна. Дякую за турботу, коли вийду звідси поверну всі кошти, що ти на мене витратив.

- В жодному разі. – Алекс спохмурнів. – Алевтино, навіть не думай про це. Зараз не час про це думати. До того ж я достатньо маю коштів, щоб витрачати їх так, як мені забажається. Це моя примха. Будь ласка, зроби мені таку приємність. – Він чарівно посміхнувся.