Розділ 1

Я завжди гадала, що шанс на життя «з чистого аркуша» дається лише раз в житті - при народженні. Проте, як виявилось, я помилялась. Вляпатись в халепу у цьому втіленні можна будь-коли, як і почати все знову. Всім привіт. Мене звати Алевтина, можна просто Аля. Мені 25 років і я ходяча невдаха. Ні, не так почала. Я незалежна, гарна, розумна дівчина з двома вищими освітами, модельної зовнішності і зросту у метр вісімдесят два. Хоча по життю - це  швидше є моїми недоліками, ніж перевагами. Хлопці побоюються підходити та знайомитись – занадто зарозумілою виглядаю зі сторони, а дівчата побоюються за своїх хлопців, оскільки бачать в мені лише конкурентку. В різні періоди мого життя, мотиви самотності були різні, але результат завжди один. В школі не мала друзів через високий зріст (ким тільки не обзивали), відмінні оцінки, замкнутий характер і небажання ділитись плодами своїх знань у вигляді списування. Тому найчастіше однокласники мене просто не помічали, або ігнорували. Також перцю додавало те, що я сирота. Батьки загинули, в автомобільній катастрофі, коли мені було три роки, тому ростила мене бабуся. Рік назад її не стало. Особливих статків, брендового одягу чи гаджетів ми не мали, живучи на її професорську і мою пенсію сироти, але найголовніше вона мені дала. Її любов, турбота та лагідний характер в купі з педагогічним минулим – зробили з мене людину порядну, думаючу, справедливу, незалежну. Виявилось, що таких не дуже полюбляють. В університеті стало трохи легше. Після кількох відмов одногрупникам, щодо відвідування кафе та вечірок від мене відстали. Я не знаю чому так вела себе. Чесно. Спочатку дуже переживала, бо звикла до завуальованого булінгу однокласників, а потім не змогла вчасно перелаштуватися на новий лад. Тому залишилась за бортом студентського життя. Проте, тут була і позитивна сторона. Відсутність друзів та наявність безлічі вільного часу, посприяли мені в одночасному отриманні двох вищих освіт. Благо моя бабуся була колишнім деканом філологічного факультету одного з престижних столичних вузів. Маючи таку підтримку, золоту медаль та статус сироти, я одночасно вступила на державне замовлення філологічного факультету іноземних мов та журналістики. Було важко, але я впоралась. Отримавши два червоні дипломи, влаштувалась журналістом в редакцію популярної газети. Хоча вести колонки із рецептами різноманітних страв та астрологічними прогнозами не було вершиною моєї мрії, проте робота мені подобалась. У вільний від роботи час та у вихідні підробляла репетитором англійської мови. Таким чином, нестачі грошей не відчувала. Нарешті ми з бабусею могли собі дозволити все, навіть відпочинок на морі за кордоном. Так. Моїм єдиним другом була бабуся. Думала, що коли влаштуюсь на роботу все буде по-іншому. Все-ж-таки дорослі люди – інше відношення. Помилялась! Колеги – жінки обходили стороною, оскільки я не вживаю алкоголь на корпоративах, не бігаю за чоловіками, не збираю пліток та абсолютно не цікавлюсь проблемами сторонніх людей. Колеги-чоловіки, навпаки, діставали своєю увагою, заграваннями та сальними жартами з натяком на інтим. Ніби я якийсь трофей на перегонах! Чого тільки не було на моєму робочому столі: і цукерки, і квіти, і іграшки, і подарунки в коробках. Проте, всі ці атрибути залицянь одразу відправлялись нерозпакованими в смітник. Не таких мені хотілось відносин. Вирощена на класичній літературі, я вперто чекала принца. Доброго, порядного, інтелегентного, начитаного та вихованого юнака. З ним я б з радістю ходила в театри, музеї та оперу. Ну потім, звісно, ми б гуляли під луною і він обов'язково читав би мені вірші. Роки йшли, а принц не зустрівся. Загравання колег лише сформувало в мені стійку відразу до чоловіків. Саме тому вийшло так, що навіть струнка талія, довге чорняве волосся, прозоро-зелені очі та поступливий характер не змінили кількох фактів. В свої 25 у мене немає сім'ї, друзів, коханого чоловіка та дітей. Наразі, не маю бажання заводити навіть кота. Попередній досвід з папугою, що вмер від весняного магазинного огірка і рибками, які задихнулись через зламаний фільтр, що пускає бульбашки, під час моєї триденної відпустки на морі, дали чітко зрозуміти одну істину. Я самотня і мені це подобається. Як би жахливо це не звучало, але я звикла до дзвінкої тиші у бабусиній великій трикімнатній квартирі в центрі столиці. Чому вважаю себе невдахою? Ні, зовсім не через вищеперераховані обставини. Просто я якась невезуча по житті. Кожний ранок починається з якоїсь пригоди. То воду вимкнуть, коли я в душі, то світло, коли прасую сукню, то ліфт зламається, а я живу на п'ятнадцятому поверсі, якщо навіть не зламається, то обов'язково защімить мою сумку, то машина на вулиці обляпає, то піде дощ, коли я без парасольки і в цей час обов'язково проїдуть всі не потрібні мені маршрутки. Потім у натовпі транспорту хтось обов'язково порве мені колготки, стане на ногу, або витягне сьомий за останній рік гаманець. Як наслідок - два затоплення сусідів знизу, постійне нервування чи я вимкнула праску, спізнення на роботу та непередбачуваний вигляд. На роботі правда катастроф менше. Пролита на вбрання кава і зникнення набраного тексту через старий, чахлий комп'ютер, що живе своїм життям – уже не здатні зіпсувати настрій. Настрій, як правило псується ввечері, після походу на закупи. В мене чомусь завжди на касі знаходиться не зважений товар, прострочений або не простікований і це при умові, що я уже знаю, що черговий гаманець пішов в чужі руки, тому зняла готівку з банкомату, або хоча б картку при собі маю. На щастя, картку ношу в нагрудній кишені пальто, або, вибачте за подробиці, але життя навчило - в ліфчику. Потім, я змушена іти з магазину додому через парк розваг, де завжди у будь-яку пору доби і року, гуляють щасливі, закохані парочки та «сімейники» з дітьми. Загальні веселощі, сміх, розваги та чужа любов добивають мене остаточно. І так щодня. Ні не подумайте, я не жаліюсь, звикла сприймати це як данність існування. Але будь-якому терпінню приходить край.