А я хотіла літати
Я все ще хочу літати
Ступаю крок. Інший. І вже вмію ходити. Падаю раз. Інший. І вже є досвід впадку.
Це життя, думаю тоді, і сміливо крокую вперед великими розмашистими кроками, щоб ніхто не наздогнав. У першому класі вмію читати, писати, знаю множення у другому. У п'ятому вчу вірші російською, а у сьомому йду на олімпіаду з біології. Ну і як?
Після одинадцятого вступаю. Після першого відпочиваю. Таке життя, думалось завжди.
Тільки це не те, що хотілось мені.
Хотілось мені бути чимось, КИМОСЬ, особливою, хорошою, мрійливою, люблячою. А вийшов з мене ХТОСЬ, хто знає як знайти корінь з від'ємного числа і чому при добавлянні хлоридної кислоти до чогось там утворюється вибух. Ох, не цього я хотіла. Думала, гадала, мислила, міркувала, але не цього хтіла я. Хотіла літати то точно. Чому ж тоді я не літаю?Бо не знайшла ще свої крила. Вони десь заховались, десь шовгають по старій скриплячій підлозі, але не даються мені у руки. Не даються. Може, то ще не час? Може, то інші? Може, то не я? Може, я не я, а я хтось інший? Може? МОЖЕ? А може то не може, бо може ми впустили?
Як багато питань до тих, хто не з нами, але як мало до тих, хто з нами. І цей потік думок тільки і рветься на світ, але не вирветься, бо я не письменник, і я не вмію літати. Але ж так хочеться.
#3136 в Сучасна проза
Відредаговано: 29.03.2022
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
