Розділ 24

Дні минали непомітно наповнені пізнанням та адаптацією одне до одного. Коли двоє людей починають набувати досвіду в спільному проживанні, то приводів для конфліктів і на пальцях не перелічити. Для початку був поділ влади. Хоча я щиро таки вірю, що я досить лояльна і гнучка, а модель сімейних відносин Єрмолаєва легко дозволяє варіювати й шукати різні індивідуальні способи спільного проживання, та все ж почути і зрозуміти одне одного відразу в нас не виходило, але загалом Єрмолаєв досить непогано прижився. Передусім вирішив питання з інтернетом і тепер весь день проводив за здоровенним комп’ютером, який в один чудесний день привезла доставка до нас додому. Я ж більшість часу проводила з рослинами – полола, збирала, сушила, садила й робила різні композиції, як просто чай так і лікувальні збори. Також час від часу потерпала від нападок кошеняти, яке полювала за мною з-за кожного куща і травинки. Особисто мене це активне кошеняти зганяло з розуму, та Єрмолаєв вперто ставав на його захист і блискавично відволікав мене від бажання прибити цю милоту.

Я відчинила дверцята холодильника й сумно розглядала його порожні полички. Не розуміючи, коли ми встигли все з’їсти.

– Ти там намагаєшся сенс життя побачити? – весело крикнув Єрмолаєв, виходячи з душу.

– У нас скінчилась їжа, на сніданок нас чекають грінки з останнього хліба і яйця.

– Звучить романтично, – заглянув через моє плече і промовив Єрмолаєв.

– Угу, і дослівно означає: час їхати в місто за продуктами.

Я зайнялася приготування сніданку у вигляді грінок і кави.

– Супер, я заодно в банк зайду.

Десь за моїм вухом пролунав голос Єрмолаєва, і я удостоїлася поцілунку в шию, викрутилася і перевела погляд на нього.

– Нормально таки, коли чоловік гроші заробляє. Просто думаю про своє щастя, – прокоментувала я свій погляд.

– Мені подобається твій похмурий погляд. Ти така сексуальна. Тобі йде. А коли я ще згадаю, яка ти можеш бути в ліжку… Все, я вже готовий.

Кинув він на мене багатообіцяючий погляд.

– Тоді швидше справимося і повернемося додому.

– От так завжди, – простогнав він.

– Май терпіння і буде тобі винагорода.

– Обіцяєш?

– Упиваюсь очікуванням… – демонстративно облизала я губи і зробила ковток кави. Зіниці Адама в ту ж мить наповнилися чорнотою, а з лиця збіг пустотливий вираз.

– А мені подобається хід твоїх думок, – його хрипкий голос табуном мурах пробіг по моїй шкірі.

– Вечір, кімната, наповнена вогниками медових свічок і солодким медовим ароматом. На столі стоять два бокали, що виблискують у полум’ї свічок. У бокалах сухе біле вино з фруктовим ароматом. Стиха лунає хороший, легкий джаз, а ніжний вітерець ледве-ледве колише фіранку на вікні. У мерехтливому світлі свічки шкіра здається теплою, очі відтінені…

Договорити він мені не дав, його поцілунок був такий гарячий, нетерплячий, солодкий і зводив мене з розуму. З несамовитою жагою я відповідала. Не можна було по-іншому. Його замало було, хотілося усього до дна, до краю, злитись у єдине, не відпускати. Звідкись проснулося темне бажання його куснути. Не втрималася, слідом зализала, напевне, я боляче йому зробила, коли потягнула його за волосся, та хотілося доступу до його беззахисної шиї.

Ми захопилися, відволіклися, і каву довелося ще раз зварити.

– Ну що, переодягаємося і поїхали?

– Ага, – він швидко мене поцілував і пішов одягатися. Я прибрала посуд і теж швидко натягла на себе джинси і футболку.

За кермом була я, Адам навіть без нагадування пристебнув ремінь. Дорога майже була пустинна, проїхав тільки один молоковоз. На повороті ми зустрілись із джипом , який крутим віражем розвернувся і почав нас доганяти. Потім підрізав і зупинився перед моєю машиною. Лиха я не чекала, а машину любила. Тому загальмувала й стала чекати, що буде далі.

– Що за виродок? – проричав Єрмолаєв.

З машини вискочив бритий, худий хлопчина, підійшов до моїх дверей, показуючи руки. З дверей водія вийшов ще один збитий, міцний і з радісною усмішкою на лиці притулився до дверей машини, спостерігаючи за мною. Я застогнала й опустила скло.

– Ну здраствуй, Змія. – привітався Роман.

– І тобі здоров’я!

– Як тобі мій подарунок?

– Ти про що?

– Череп.

– Віддала в органи. Міг би і листівочку залишити.

Він скривився, та нічого не сказав.

– Потрібна твоя допомога.

– Я більше не працюю.

– Сказано тебе привезти навіть під дулом пістолета… Будь ласка…

– Що відбувається? Хто цей тип? – розгублено позираючи на Романа, запитав Єрмолаєв.