Розділ 22

Прокидатися поряд з Єрмолаєвим було дивно, та варіантів він не залишив, припхався з подушкою, на що я сором’язливо посунулася й тільки. Він заснув майже відразу і навіть не хропів, а так мило сопів і пускав слинки на подушку. За ним припхалося кошеня, жалібно понявкало. Довелося його підібрати з полу й положити до себе. Як тільки ця зараза опинилася в теплому ліжечку, то відразу заторохтіла трактором. Звідки ж сили беруться для таких звуків?

Я довго не могла заснути, відчуваючи Адама поряд. Просто лежала і слухала його дихання, те сопіння, зрештою, і приспало мене. На щастя, минулося навіть без жахів. Мої відносини з ними складні і затяжні. Коли я думаю, що все, я – переможець і починаю жити по-новому, жахи підкрадаються в мій неспокійний сон. Хлопці казали, що по ночам я кричала. Хоча людей я сторонилася, як могла, а тут можна було хоч голос зірвати, ніхто б і не почув. Це я собі думаю, що в мене все нормально, та можу й помилятися. Ця невіра в саму себе трохи підкошує, але вірі немає звідки взятися. Немає на що опиратися. Вона була розмелена в пух і розсіяна прахом у тому пеклі, в яке я кинулася з головою. Від мене залишилося тільки дрантя. Мені здавалося таке ладнати марно, краще викинути. Що я і робила.

Тихесенько зібрала одяг, прокралася в душ. Завмерла, розглядаючи себе в дзеркалі, – заціловані губи були ледь припухлими, очі сяяли, і щось в мені невловимо змінилося. Дзеркало в мені зазвичай ніякого інтересу не викликало. Я проходило мимо, але зараз та жінка була мені незнайома, вона бентежила і чіпляла. Похитала головою, швиденько прийняла душ, одягнулася і зайнялася звичними справами – приготуванням сніданку.

У голові, як метелики, кружляли думки, за жодну з яку я до толку не могла вхопитися. То спогади про Єрмолаєва, від яких просто таки починалися руки труситися, то роздуми про Ольгу, то про кладовище. Цей круговерть спинив Єрмолаєв. Заспаний він вломився на кухню та прискіпливо розглянув мене.

– І тобі доброго ранку! Як спалося? – знівелювала я відчуття критичної оцінки, що виникло від його погляду.

– Добре, привіт! А тобі?

– Півночі ти розкривався, а на ранок почав нагло видирати в мене ковдру.

– Серйозно? – бентежно глянув він на мене.

– Жартую, мирно собі сопів.

Я наблизилась до нього, він за мною спостерігав, але довго не встояв, з хижим виразом обличчя плавно захопив у полон його рук, неспішно погладжував мою спину. Я повелася на ласку, відчуваючи, як сироти виступили. Варто було ледь відхилити голову в бік, як він не витримав першим. Мені дістався голодний поцілунок, цілував, немов би душу хотів випити. Від поцілунку нас перервав відчутний запах горілого.

– Твої коники! – кинулася я до плити.

Схопила сковорідку, обпекла долоню, випустила.

– Сильно обпеклась?– квоктав наді мною Єрмолаєв.

– Щоб ти знав, то був наш сніданок. Нічого страшного.

– Ага, а що то взагалі було?

– Відійди від мене, печаль мого серця, – зітхнула я. – То були зрази.

– Ну і грець з ними, можемо чай з бутербродами попити, – улесливо заглядав він мені в очі.

– Можемо, але не будемо. Так, давай я дубль два зроблю, а ти тим часом щезни з моїх очей, сонце неба мого.

– Ти зараз знущаєшся з мене?

– Ні, я на тебе нещадно відволікаюсь. І мене стрімко відносить в країну єдинорогів, тому сходи вигуляй свою внутрішню білку, а я тим часом возз’єднаюсь з кулінарним начинням і доведу розпочате до логічного завершення.

– Фірмовий сарказм, – похитав він головою. – А що там у країні єдинорогів?

– Усе райдужно й казково, а конячки з рожевою гривою й рогом, що мерехтить, являють собою втілення невинності і чаклунства, – буркнула я і зайнялася відмиванням сковорідки.

– А! – похитав він головою. – Правду кажуть музиканти, що в кого порожньо в голові, в того краще резонує.

– Радість ти моя систематична, ти в курсі, що ідеальний чоловік має поводитися з жінками, як з богинями?

– Іштар – богиня родючості, сексу і війни… Кажуть, її пристрасть була згубна і для богів, і для смертних… Служіння Іштар включало храмову проституцію і масові оргії… Ммм, а щось таки є в цьому.

– У мене нерви ні до біса і сковорідка в руках, – попередила я.

– Яка ти кровожерлива жінка.

– Не чіпай проблему, поки проблема не чіпає тебе.

– Все, пішов.

– Каламутник, – усміхнулася я про себе.

Сніданок в нас таки був, потім склали план на день. Вирішили ще раз навідатися до Василя Пилиповича. Ми швидко зібралися, за кермо сів Єрмолаєв. Я, аби не копирсатися у своєму душевному стані, зосередилася на думках. Що хотіли, коли викопали труну Ольги? Дівчину і Василя Пилиповича було шкода, не дай такого лиха нікому.

– Про що замислилися? – промовив і скоса глянув на мене Єрмолаєв.