Розділ 21

Обтяжена похмурими думками готувала обід. Наша з Єрмолаєвим ранкова активність тільки втомила нас добре. Люди здебільшого з неприязню нас зустрічали, три з чотирьох так точно. Ситуація була ні к бісу. Дівчини немає, викрадачі, якщо то вони, на контакт не виходять. Що сталося – невідомо. І що робити далі незрозуміло. Від безсилля мене казило. Набурмосений вигляд Іллі красномовно говорив, що і в них нічого немає. Ми всі дружньо топталися на одному місці. Якщо коротко про наші досягнення, то хоч би скільки цвіркуни не плакали, хата все одно згоріла…

Від відчуття чужого погляду я аж здригнулася і різко повернулася. У дверях стояв Тимур, небритий, з чорними кругами під очима. Грець тобі! Я навіть не чула, як він підійшов.

– Тимур? – мій голос виражав стан безмежного спокою, якого я в принципі не відчувала.

Він пройшов у кімнату і навис наді мною.

– Не лізь, не плутайся в мене під ногами, – його голос звучав зло, та в очах я бачила відчай.

– Ти про те, що я з населенням розмовляла?

– Вари свої травки, якщо хочеш, але не лізь у мої справи.

– Ти присядь, поговорити потрібно.

Я відсунулась від нього і трохи тремтячими руками розлила дві чашки чаю.

– Вибач, з появою звинувачень Єрмолаєва я не можу бути осторонь. Мене в цю справу втягнули поза моєї волі. Ти бери чай, просто чай бадьорості добавить, і послухай мене. Почуй мене. Будеш слухати?

– Розповідай, – приречено махнув він головою, після чого скривився і потер висок.

– В лікарні помирає молода дівчина. Складу злочину немає. Помирає моя бабуся. Складу злочину немає. І тільки ці дві могили були осквернені. Тобто мене вже втягли в це. Я розумію твій гнів і відчай. Я теж його відчуваю, а ще відчуття безвиході. Це щось тут на місці, і я не можу це знайти.

– Думаєш, вона жива? – затримавши подих, запитав він.

– Думаю, так, – обережно відповіла я. – Вихід по підземним ходам був продуманий і простий водночас. Про ті ходи ніхто не згадав і ніхто не міг уявити, що її саме по них винесуть.

Тимур настирливо потирав скроню.

– Головна біль? – я підняла, показавши свої руки. – Я можу допомогти, знаю деякі методики. Дозволиш?

Нічого не відповів, але я то сприйняла, як згоду. Я обійшла довкола нього й почала легко масажувати його скроні. Йому було незатишно в мене в руках, та біль його змучив більше. Він здався на милість моїх рук, застогнавши нахилився до мене. Насамперед стрес і втома знімаються масажем шийно-комірцевої зони. Тихенько проводила подушечками пальців розтирання, потім перейшла до розминання. Масаж допомагав, я відчувала, як він розслабився.

– Що в чаї було? – раптом запитав він.

– Суміш з різних трав, знімають втому і додають життєвих сил. Нічого, чим би ти міг зацікавитись.

– А ти таки справді відьма.

– Ні, я медик з дипломом, яку виховувала бабуся-травниця і яка в силу дитячого ідеалізму вивчила методики мануальних терапевтів, – обійшла я його, щоб заглянути в очі. – А твій головний біль – результат зловживання кофеїну, недосипання і нервового збудження. Тимур, я вірю в твій професіоналізм, ти можеш зробити більше, але як тільки подавиш емоції. Спробуй поглянути на ситуацію з холодною головою.

– Що ти робиш? Навіщо? – в його очах було нерозуміння і настороженість.

– Якого лихого тут відбувається? – почувся злий рик Єрмолаєва.

Я здригувалась і перевела погляд на двері. Він стояв біля дверей, руки зажаті в кулаки на лиці якась суміш презирства зі злістю, роздратування та досади, митарства та відособленості. Направлений прискіпливий погляд на мене не добавляв спокою, а обіцяв всі дев’ять кіл пекла з вогнем, полум’ям і безоднею.

– Все нормально. Ми просто говоримо. Тимур? – я поглянула йому у вічі. – Я з Іллею працювати буду, тебе будемо тримати в курсі справ. І я прислухаюсь, якщо ти будеш проти.

– Я дам тобі знати, – скупо кивнув він. – Тебе можна з ним залишати? – хитнув він головою на Єрмолаєва.

– Так, усе нормально.

Тимур піднявся.

– Ти невиїзний і не роби дурниць. Буду щасливий влаштувати тобі «гарне» життя, якщо що, – прошипів він, проходячи повз Єрмолаєва.

Єрмолаєв, обливши Тимура презирливим поглядом, мовчав, яскраво його ігноруючи. Зате весь був зосереджений на мені. Дочекався, поки Тимур вийшов. Єрмолаєв дуже повільно наблизився, немовби намагаючись тримати себе в руках і страшенно переймаючись, що зараз все полетить в тартарари.

– Це що було? – прогарчав він.

– Єрмолаєв на сонечку перегрівся? – лагідно запитала я.

– Ти з ним… з цим… – бракувало слів Єрмолаєву. – Сексу не вистачало? Так ти скажи, я з радістю, – оскалився він біля мого лиця.