Розділ 20

Вранці ми поїхали до Іллі. У нього на подвір’ї спостерігалась така картина. Ілля стояв у дворі, біля нього з понуреною головою стояв хлопчина, якого так душевно розпікав Ілля.

– Що, Едвард руки-ножиці? Вася – руки з задниці ростуть. Людина – руки-крюки. Не умієш робити – не берись, не псуй. Ти що, сердобольний, робиш то?

– Так, фази видно переплутав.

– Слухай, жертва генетичного експерименту, що ти курив, щоб так переплутати, щоб, коли вмикав світло в коридорі, світло гасло в кухні й вмикалось у спальні. Як? – красномовно розмахував руками Ілля.

Я покотилась від сміху, до мене приєднався Адам. Ілля окинув нас незадоволеним поглядом і приступив далі до екзекуцій.

– Ну ладно, фази. А чого в мене кімната в ніжно-рожевого кольору? Ми ж колір разом вибирали, і він був пісочний.

– Так, може, того…

– Слухай, Джамшут, бери свого Равшана, і давай ви мені все нароблене раніше виправите. А то невпевнений, що не повбиваю.

– Так… – спробував був заперечити Джамшут.

– Сонце в зеніті, а ніхто не працює…

З такими нотками в голосі проричав Ілля, що в мене вже теж виникло бажання працювати. Правда, від сміху сльози на очах виступили.

– Дістали ці будівельники, браковані вони якісь.

– Ну що ти професіоналів ображаєш. От уявляєш, світло в спальні включив, а на кухні уже й чайник гріється. Та за такого майстра руки-ноги повідривають.

– Я вже готовий повідривати, спочатку руки, а потім ноги, потім тихенько прикопати ще раз, дістати й повторити все по-новому.

– Який ти невтомний, нда… І коли б ти мерців умів би підіймати, робота в тебе полегшилась. Ти його так підіймаєш і говориш, і хто ж, шановний, тебе того… А він так тобі і видав аспида, – нагло насміхалася я.

В Іллі явно засмикалось око.

– Злата, іди ти… на кухню, – прокричав він. – Там Віка чаєм тебе пригостить, – уже більш спокійніше додав він. – І взагалі, чого хотіла?

– Так, медичну виписку, – на кшталт Джамшута відповіла я.

– А, от і ладненько, зараз принесу.

Ілля з небувалою швидкістю зганяв у дім і виніс мені виписки з карточкою.

– Низенько кланяюсь.

– Убив би, – прошипів Ілля. – Ввечері заїду. Що ти хочеш робити далі?

– Поспілкуюсь з батьком Ольги.

– Ну ти дивись там обережно, він трохи не в собі після того.

Я кивнула в знак того, що все зрозуміла, кинула Адамові ключі й сіла на місце пасажира. Поки ми їхали до будинку Василя Пилиповича, я пробіглась по виписці. Нічого такого, на що варто звернути увагу.

– Куди їхати далі? – запитав Адам.

– Повертай в он ту вуличку, – кивнула я на заданий напрямок.

Єрмолаєв на мене покосився, але, нічого не сказавши, повернув, а я сховала виписку в сумку, коли дорога закінчилася зовсім, і почалося дике бездоріжжя, обабіч якого буйно росли дерева.

– А най його! І довго нам так підстрибувати?

– Ні, зараз мають бути сині ворота, біля них і спинись.

– Ти тут була?

– Я ж в школу сюди ходила. І друзів у мене було багато, а цікавості ще більше. Так десь виглядало щасливе дитинство.

– То ти була щаслива?

– Я й зараз такою є, якщо якась зараза, з якою я тимчасово ділю покрівлю, мене не доводить до бісиків.

З машини ми вийшли. Після дощу було прохолодно, у тунелі з дерев так і взагалі мокро. Будинок виглядав якось покинуто. Напевне, таке враження було через некошену траву, яка щедро заросла по всьому дворі.

– Пішли?

Він сумно подивився на мене і рішуче пішов уперед, а я за ним. Що ближче підходили, то моторошніше ставало. Двері Адам посмикав, виявились зачинені. Ми переглянулись у роздумах, що роботи далі, але двері зі скрипом відкрились. З темного коридору на нас виглянув старець з абсолютно білим волоссям. Я трохи завмерла від побаченого. Він же нестарий, йому 54 роки.

– Що ви хочете? – його голос був глухий.

– Здрастуйте! Мене звати Злата…

– Я знаю, хто ти, – перебив він мене.

– Ми можемо поговорити?

В його очах була така чорна туга, що його горе майже відчувалося фізично.

– Заходь, – посторонився він, і ми зайшли в похмуру веранду, у ніс відразу вдарив неприємний запах, я то до запахів звична, а от Єрмолаєв явно позеленів. Господар зупинився біля невеличкого дивану, видно пропонуючи на нього сісти. Я обережно сіла без охоти, Адам сів поряд.