Розділ 17

Мені снилось кладовище. Такого літнього, сонячного дня, коли в полудень марево йде. Панував спокій, тільки цвіркуни тріскотіли. Я ходила на кладовищі між могилами, поки не дійшла до могили Ольги. Я бачила її такою вродливою. Яскрава білявка у весільній сукні з сатину та мереживними рукавами. На її лиці панувала задумливість. Вона дивилась на мене й хотіла щось сказати…

А проснулась від дикого грохоту, моє серце скажено калатало, і я кілька хвилин не могла зрозуміти де я. Образ Ольги не виходив з голови, усе якось сплуталося, я ніяк не могла видертися на поверхню і відрізнити сон і реальність. А реальність говорила, що шум ішов з кухні. Потрусила головою, стояла переді мною пелена. Видерлася з ліжка, нашвидку натягла штани й пішла на кухню. Єрмолаєв збирав залишки скла з підлоги.

– Що розбив? – хриплим зі сну голосом запитала я.

Він підстрибнув і злякано озирнувся.

– Чорт, ти мене налякала.

– Вибач, не хотіла. Чого не спиш?

– Просто не спиться.

– І що ти тут готував?

– Я чай робив і бутерброд.

– Ясно.

Прогнавши залишки сну, підійшла до столу й дістала яйця, молоко й муку.

– Ти що, збираєшся готувати? – ошелешено перепитав він.

– Ага, млинці.

– Ти голодна?

– Страшенно. Присідай і чекай.

Швиденько зробила тісто. Засмажила першу порцію і положила млинці йому на тарілку, правда, попутно увірвавши шматочок собі. Єрмолаєв зробив чай.

– Тож чого не спав? У тебе круги під очима.

– Нда? Я погано виглядаю?

– Ти виглядаєш, як людина, яка мало спить.

– Просто не міг заснути, – перевів він погляд.

– І часто так буває?

– Іноді.

У його голосі почулись обережні нотки, так, неначе далі буде вкрай неприємна розмова.

– А що таке, іноді відвідають думки? – подразнила я його.

– Буває.

– І про що думаєш?

– Так, про життя, – якось невпевнено відповів він.

– І що, життя тебе засмучує? – продовжувала я приставати із запитаннями, перегортаючи млинець.

– Ти чогось боїшся? – раптом запитав він.

– Ну, чогось, звісно, боюсь.

– Як сильно?

– Ну, жити можна. Страх це нормально. А ти?

– Так.

– Розкажеш?

– Ні, не зараз, – хитнув він головою.

Я сіла поряд нього.

– А мені саме снилось кладовище і та дівчина, Ольга.

– Тобі снився жах? – перепитав він.

– Ні, мені снилось кладовище і Ольга, а жахом стало, коли ти посуд бив.

– Вибач.

– Я просто констатую факт. Нічого страшного. Посуд іноді б’ється.

– І що там зі сном?

– Ну, все так таємно, містично й мене це вже вкрай виморило. А ще не дає спокою, як Оксана зникла. Виходить, що непомітно піти з парку вона не могла. У вампірів, що уміють літати, я якось слабо вірю, з вурдалаками теж якось не складається. Отже, по землі вийти непоміченою вона не могла, по повітрі теж, а залишається… – після довгої паузи я продовжила, – тільки підземелля. Чорт, і що я про нього раніше не подумала.

Я квапливо зірвалася з місця й пішла в комірчину, нервово почала шукати ліхтаря і мотузку.

– Злата, що ти робиш?

– Хочу дещо перевірити.

– В три години ночі!?

– А що? Спати мені все одно не спиться. А там, куди я йду, байдуже день це чи ніч.

– І куди ти йдеш?

– У парк.

– І де там підземелля?

– Входом до нього, підозрюю, є яма зі сміттям.

– Чому ти так думаєш?

– Бо це єдине розумне пояснення.

Він дивився на мене, я майже шкірою відчувала його незадоволення, та нічого не сказав, натомість пішов і одягнув легку куртку. Я дістала мотузку і разом з ліхтарем перенесла все в машину, прихопивши з собою пляшку води.

– Ти таки ненормальна, – пробурмотів він.

Я сіла за кермо, він поряд.

– А хіба тобі нецікаво?

– Ще й як, – хмикнув він. – Звідки ти знаєш, що там є підземелля?