Розділ 16

Я страшенно була стомлена, замордована до знесиль. Їхала додому і відчувала радість, що в цьому глухому місці і трафіку то немає, а вдома машину можна кинути будь-як. Доповзла в хату, з сумом подумала, що треба щось поїсти. Хоча з голоду то не вмру, якщо ляжу спати. Перевальцем добрела до ліжка. Заснула, як тільки голова доторкнулася до подушки.

Мені снилось поле і блакитне небо, я щось шукала оглядаючись, і відчуття неспокою ставала все сильнішим, аж поки я не прокинулась. Пару хвилин розгублено оглядалась не в змозі зрозуміти де я. Я вдома. Все нормально, та серце продовжувала калатати. Я потрусила головою й пішла у ванну. Ввімкнувши гарячу воду, я кілька хвилин стояла під струменями відчуваючи, як напруження мене відпускає. З душу я вийшла з відчуттям голоду, загорнувшись в халат, пішла на кухню і тут виявила, що Єрмолаєв вдома не ночував.

– І чорт з тобою, – якось розчаровано пробурмотіла і зайнялась сніданком салатом з омлетом. З мискою і чашкою кави я перемістилась на веранду.

Як же мені тут подобається. Все. ЙІдерев’яна веранда, що дарує тепло і затишок. Мальовничі краєвиди, що тішать око. Запах лісу, особливо після дощу, що аж п’янить, заспокоює та бадьорить. Спів пташок, що дарує тотальний релакс. Свіже повітря, насичене неперевершеним ароматом лікарських трав і квітів, ялиць і сосен. Схід і захід сонця, коли сонце, небо і хмари зачаровують химерними відтінками. І особлива самотність цього місця, в якій комфортно і затишно. Тут для мене спокійно. І ця самотність не депресивна, якої в мене було досить у місті. Коли в галопному ритмі життя, в постійному колі людей, аж з різьби зриває. І десь непомітно для себе втрачається сенс життя, але квітне буйним цвітом відчуття непотрібності.

– Це місце робить мене щасливою, – заключила я, роблячи ковток запашної кави.

Життя – чудова річ, як не крути. Ідилія закінчилась з появою на горизонті машини мого любого друга, якого нелегка доля занесла захищати громадян.

– Злата, якого чорта ти трубки не береш? – проричав він.

– Я тільки проснулась, снідаю і на голодний шлунок я неготова слухати новини, а твоя присутність говорить про те, що добрих новин у тебе немає.

– Да, чорт забирай. Твого потороченого затримали по звинуваченню… В чому його там… Коротше, вчора пропала дівчина, і Єрмолаєв був останній, хто її бачив. Бачили, як він з нею свариться, а потім вона зникла. Єрмолаєва забрали прямо з бару.

– Що? – от тепер я тільки видихнула.

– Так, ти правильно все почула, нех його.

– Ні в чорта не розумію.

– Я теж, сьогодні підняли серед ночі, півночі шукали її з її братом. Ти ж знаєш її брата?

– Якого брата?

– Рикунова.

– Його знаю, але нічого не розумію.

– Коротше, краще тобі поїхати до відділку, а то він вже до…

– Чорт.

Я швидко і майже не звертаючи уваги на Іллю, натягла джинси і футболку.

– Поїхали. То що тобі відомо?

– Півночі і ранок шукали дівчину. Хтось із бару сказав, що бачив, як Єрмолаєв та Оксана сваряться якраз перед її зникненням, і Тимур як з цепу зірвався. – коротко розповідав Ілля

До відділку ми долетіли за рекордний час. І уже в дверях зустріли Тимура. З чорними кругами під очима той курив.

– Тимур? – замість привітання сказала я.

– Злата? Якого чорта тобі потрібно?

Він був засмучений і розлючений. Я розуміла його почуття.

– Єрмолаєв. Мені потрібен Єрмолаєв.

– А мені сестра, – зло прошипів він.

– Які звинувачення?

– Затриманий до вияснення особистості.

– Вияснив? Я можу його забрати?

Я бачила, як він неймовірним зусиллям стримується, щоб не зірватися на мене.

– Якщо він з нею щось зробив, я його з під землі дістану і ні ти, ні сам бог йому не допоможе.

Я важко зітхнула, кивнула й пішла всередину, де була єдина камера. Єрмолаєв лежав на лавці.

– Прийшла позловтішатись? – втомлено сказав він сівши.

– Це ти зводиш рахунки. Я ж просто не заважаю людям псувати собі життя, – пробурмотіла я.

На його вилиці був синець, розбита губа і розсічена брова, на мить мені довелось опустити очі додолу, тамуючи лють від побаченого. Бити затриманих – у нас звична справа.

– Збирайся, – різко сказала я, аби приховати всі ті емоції, від яких аж іскрило.

Єрмолаєв недовірливо глянув на мене, немовби й справді не очікував цього. Зайшов Ілля і, сором’язливо ховаючи погляд, відчинив двері.

З відділку ми вийшли всі разом. Ілля, наче так мало і бути, сів у машину. Я на нього покосилася, він відповів поглядом «навіть і не думай». Не думала. В ситуації потрібно було розібратися. Їхали мовчки, я щось ніяк не могла сприйняти те, що сталося. В голові був хаос думок. Такою мовчазною трійкою ми і зайшли в дім.