Розділ 14

Пробудження не було добрим, я прокинулась під волання усіляких недобрих слів Адама. Чорт, нагадавши про геморой, який я собі добровільно влаштувала, я побрела в підвал.

– Адам, перестань кричати.

– Якого чорта я тут роблю? Твою ж....

– Ну, ти вибісив уже половину населення, а наркота – то було явно останньою краплиною, що переповнила чашу мого терпіння.

– Якщо ти мене звідси не випустиш, то присягаюсь, я тебе просто вб’ю, – прошипів він крізь решітку.

– Так, розумію, але ти повинен бути чистим, а відтак два – три тижні життя тобі тут забезпечені.

– Випусти мене звідси. Ти чуєш! Випусти, – навіснів він далі.

– Я принесу тобі сніданок, – відмовилась я чути його багатий словниковий запас.

Дідько, а в бабки таки були міцні нерви, Щоб оце так я погодилась чути це добровільно? Та ніколи в житті. Мої руки тремтіли, і дуже хотілось якось все це припинити. Я готувала сніданок і варила чай по її рецепту з трав, що висіли в мішечках. Переклавши їжу на піднос, я постояла над ним, тяжко зітхнула і пішла в підвал.

– Адам, я принесла сніданок. Давай без дурниць. Чай тобі корисний, пий маленькими ковтками.

– А йди ти…

І він кинув піднос назад. Той гучно гепнувся на підлогу. Глечик розбився, залишивши на мені бризки чаю.

– Сука. Випусти мене, – з перекошеною фізіономією волав він.

З підвалу я майже вибігла і піднялась на кухню. Мої руки тремтіли. Мої нерви дзеленчали. Зуби цокотіли. Це було гірше, ніж можна було б собі уявити. І грець з ним. Займусь садом. Або ж використаю його як причину не повертатися в будинок.

До обіду я провела час на дворі, підрізаючи рози, що відцвіли, підстригаючи газонну травичку. Та повернутись мені довелось, приготувати обід, зварити чай і повторити похід до Єрмолаєва. Адам сидів на підлозі, безвиразно втикаючи в одну точку.

– Я принесла тобі їжу.

– Ти навіть не уявляєш , що я з тобою зроблю, як вийду звідси.

– Їжу залишити? Чи не варто бруднити підлогу? Чи, може, ти мені на зло вирішив голодною смертю померти? – холодно поцікавилася я.

Чай він забрав.

– Що це за пійло?

– Тамує спрагу і тягу до алкоголю.

Він зробив кілька ковтків, скривився.

– Клянусь, ти про це пошкодуєш.

– Знаю, – цілком щиро відповіла.

Я прибрала сніданок з підлоги і вийшла. Коли принесла йому вечерю, то виявила, що Єрмолаєв оголосив голодування. Обід був незачеплений, але чай він випив. Я залишила вечерю і вийшла, він сидів знову на підлозі й уже навіть не кляв мене на чому світ стоїть.

Рикошетом все відбилося на мені. Ночі проходили в безсонні. Заснути я не могла, а коли засинала, то приходили жахи. Внутрішній світ уже навіть не вимагав термінової уваги. Він криком заходився. Підсвідомість більш чутлива і відвертіша від свідомості. І ночі знову перетворила на пекло. Я прокидалася від страху, змучена нічними жахіттями, з гулко калатаючим серцем. Здавалося, що я більше не витримаю. Та вперто йшла в душ, робила чай і так-сяк проходив ще один день в очікуванні ще однієї ночі

Наступний день був продовження жаху. Я пробувала з Єрмолаєвим говорити, я змушувала його говорити, йому було погано і фізично, і душевно, усю свою злість він виливав на мене. Я зустрічала його в уже звичному стані, він сидів на підлозі, голодування він швидко закінчив, правда, ставився до мене, як до ката, та чого я чекала.

Десь після обіду я зайшла в підвал й виявила відчинені двері. Уже в ту хвилину я знала хто стоїть у мене за спиною, але повернулась. Перше, що він зробив, – це схопив мене за горло і жбурнув об стіну. У ній я, власне, і приземлилась, я бачила його очі, він готовий був звести рахунки. Він підняв і ще раз запустив мною об стіну, з носа і губи текла кров, його руки зімкнулись на моїй шиї.

– Давай, просто закінчи все, – прохрипіла я і просто розслабилась, нітрохи не бажаючи боротися за те життя.

В очах темніло. Та він різко відпустив мене. Я знову впала і лежала, намагаючись зібрати себе до купи. Я чула його хрипле дихання. Спробувала сісти, притулившись спиною до стіни. Вдалося, підняла голову й глянула на нього. Виглядав він якось не дуже добре.

– Що, забрати чуже життя не так все ж й легко? – прохрипіла я.

– Ти ще достатньо для цього помучишся.

Прозвучало з надривом. Він вийшов.

Я піднялася по стінці, ще деякий час постояла. Щеня, а нарікати навіть немає на що. Коли світ вернувся на місце, я потихенько піднялась на перший поверх. У дверях стояв Ілля, який з почуттям жаху на обличчі розглядав мене.

– Що, в біса, відбувається?

– Невдало впала, – прошепотіла я.

– Я йому голову відірву.