Розділ 12

Дорогою додому я складала меню на обід і шукала ідею, як би акуратніше мені Ольгу вмовити повернутися назад. У мене в принципі уяви бракувало на тему, хто, окрім її чоловіка, зміг би її ще так довго витримати. Я не могла. Моя межа два дні. У такі моменти я щиро співчувала всім чоловікам разом узятим, бо Ольга була, ну, як істинна жінка, з родзинками з розмірами гарно вгодованого телятка. Вранці одне, вдень щось інше, а що ще через годину – то нікому невідомо, але вкрай небезпечно. Як працює її голова, залишалося для мене глибокою загадкою.

Я поставила машину в двір. З дому лунала музика, але ніхто на допомогу мені не поспішав.

– Ладно, сама впораюсь, – обнадіяла я себе.

Дістала пакети з багажника. Відчинила плечем двері, мене оглушила дика суміш класики і року, нікого не було видно. Я закинула пакети на кухню і пройшла на звуки музики в кімнату Адама. Ольга напівоголена сиділа на ньому.

– Твою ж…! – перше, що зірвалось з моїх губ.

Ольга повільно повернулась.

– О, чорт! – панічно прошепотіла вона.

Адам мовчав, намагався справитись з емоціями, та печалі на його обличчі не було й близько. Хлопнувши дверима, я вийшла на кухню.

– Чорт! Чорт! Щоб тебе…

Мій погляд натрапив на пляшку текіли, і я щедро наливши зробила великий ковток. Пекуча рідина відразу впала мені в шлунок, і я зробила різкий подих, перевівши погляд на сосни за вікном. Вигляд на чудові сосни завжди заспокоював мене.

Побачене не дружило з моєю головою. Дика злість розливалася по венам і тьмарила розум, вибиваючи дух. Поведінка Ольги була недосяжна для мене. У неї чудовий чоловік, якого час від часу вона дістає своїми кониками, й на якого біса їй знадобилася ця інтрижка з Єрмолаєвим – було незрозумілим. Що й кому вона хотіла довести? Навіщо? Та якого біса? Пару разів глибоко вдихнула і видихнула – все, як вчив психолог. Нітрохи не полегшало. Чомусь про людей я завжди думаю краще ніж вони є, але щоб раз у раз не переживати гіркого розчарування, намагаюся сприймати їх такими, як вони є. Від гаденя, якого не по своїй волі підкинули мені, я не чекала чогось людського. Там зрозуміло, що на зло мамі піду вуха відморожу. Але зараз хотілося щось таке зробити йому, несумісне з життям… Видихнула. Я не справлялася з почуттями. Тонула під хвилями люті, задихалася від жовчі й не бачила світу за пеленою гніву. Глитнула налите до дна. Дідько його забирай! Що ж же не те роблю. На якого мене зяблика так несе? Що з цим парадом емоцій робити? Треба якось заспокоїтися. Овечок порахувати, чи що? В ліс податися? З країни виїхати? Угу, на Марс. Вголос хмикнула від такого припущення свого здорового глузду. Так, певно, і виглядає шизофренія. Коли здоровий глузд, в якого все просто і ясно, намагається щось втокмачити емоціям, що геть розперезалися.

Двері на кухню тихенько відчинилися.

– Злата, мені дуже жаль, – ледь чутно прошептала вона.

– Не зараз, Ольга. Просто я тебе дуже прошу… ти просто їдь зараз.

– Чорт! Злата… – з гіркою провиною простогнала вона.

– Ольга, ти чого хочеш зараз від мене? Я чесно намагаюсь всю бурю втримати в склянці й не наробити речей, про які я потім гірко пошкодую. Тому прошу, просто повертайся додому. Ми поговоримо потім з тобою, коли я буду певна, що я це можу зробити.

– Господи, вибач! – паліла вона щоками. – То просто… просто дуріли… Я поїду.

Вона вийшла, а я заплющила очі й притулилась лобом до скла. Нерви ні к чорту не годяться. Скільки я не б’юся над досягнення стану дзен, та все одно спалахую, як сірник. І поки не перегорить, такого накоїти можу, що самій страшно. Та мене потроху відпускало. Алкоголь, певно, добіг до рівня доброти і розбудив її.

Я чула як Ольга завела машину, але не могла змусити себе з нею зараз бачитись. Від гріха подалі, бо до привітної господині і гарної подруги ще було далеко.

Не знаю скільки я так простояла, та, коли повернулась, Адам стояв у дверях і, як завжди, з усмішкою.

– Ні, я не хочу зараз з тобою говорити, – чітко виговорила я.

– Ну так, твоя моральність сплюндрована і таке все інше.

– Гори в пеклі Адам. Там чорти тебе чекають зі щирими обіймами. Ти хотів мені допекти. Вітаю! В тебе це вийшло. То який план далі? Ти певен, що треба докладати зусиль, що сплюндрувати моє нікчемне життя? Думаєш, тобі стане ліпше від того, як підштовхнеш мене до краю? То як? Воно того вартує? Результат, коли ти всі свої дитячі образи зараз на мені виміщаєш, задовольняє твоє почуття злості і досади?

Під час мого емоційного спічу він міцно стис щелепи, а в його очах загорівся недобрий блиск.

– Та пішла ти… – виплюнув він слова й прожогом вискочив із кухні.

Я зітхнула з полегшенням, навіть зайнялася хатніми справами. Нічого краще так не допомагає голові, як справа, зроблена руками. Поки руки робили, в голові навіть посвітлішало.

Але, загадуючи його погляд, кішки то на душі шкреблися. Я зачепила його за живе. Все ж, як кажуть: «Дурний язик – голові не приятель». Злостивість панує, здоровий глузд скромно стоїть, як дівиця на виданні. Ну якого біса? Йому мої моралі до цимбалів. У нього свій життєвий досвід, своя голова на плечах. І чого це я вирішила добрим словом на нього повпливати? Не мені його певно осуджувати. Мені б з собою розібратися. А то дах відлітає з несамовитою швидкістю.