Розділ 9

Прокинулась я від жаху, з тоскним відчуттям і шаленим серцебиттям. Кілька хвилин просто посиділа на ліжку, намагаючись позбутися липкого страху, що, як павутина, оповив усе тіло. Відчуття дійсності повільно вповзало в мою голову, проганяючи ще одне таке яскраве жахіття. Жахи стали реальніші за саме життя. Я здригнулась і змусила себе піти в ванну і стати під гарячий душ. Як же власна свідомість може поставити тебе на коліна і переживати те, що не було, але так, що це переживання є достеменним? Вода охолодила мою голову, стало легше дихати. Навіть повернувся скептицизм, що був ліпшим другом порівняння даних почуттів і розуму. Безпрограшний варіант. Далі одягнути улюблені спортивного крою штани і футболку. Тепер можна спробувати заглянути на себе в дзеркало, в надії не побачити моторошного виразу обличчя. Я взяла крем і підійшла до дзеркала. Усе добре, руки не тремтять, губи не смикаються, в очах просто збільшені зіниці. Можна виходити за чашкою запашного, заспокійливого чаю.

Єрмолаєва я побачила на веранді, сидів у кріслі-качалці, закинувши ноги на перила, і читав книжку. Пройшла на кухню, поставила чайник, знайшла травки й засипала в чашку.

– Чим пахне?

Єрмолаєв зайшов на кухню й допитливо мене розглядав.

– Чай будеш?

– Знову якийсь корисний?

– Просто смачний.

– Наливай.

Моє лице, видно, його чимось таки зацікавило, погляду не зводив. Я посунула йому чашку з чаєм.

– Ти бліда, – заглядаючи мені в очі, сказав Адам.

– А я вже подумала, що промовчиш.

– Нічого не хочеш сказати?

– Ніч не спала, а уже не дівчинка, от і наслідки усі на лиці.

Він із сумнівом на мене подивився, я щирим поглядом нескаламученої чесності відповіла.

– Що ми будемо робити?

– А що, читати уже набридло?

– «Старий і море» Хемінгуея, – він красномовно потрусив книжкою перед моїми очима.

– Ти – єдина моя розвага.

– Переконав. Займемося вужем. Я згадала, що є в мене один знайомий, який тримає цілу ферму гадюк. Відвеземо йому вужа.

Він промовисто подивився, відкрив, закрив рота.

– Ну, ти й зараза. Що і такий знайомий є?

– Є. Якихось 50 кілометрів – і ми на місці.

– Може, легше вбити?

– Будь ласка.

– Бісова дівка, – прошипів він.

– В його колекції найотруйніші змії, – лагідно усміхнулась я. – Чого сидимо? Нас чекають справи.

– Язва.

– Вужа тримаєш чи за кермом? То поїхали давай, рухайся.

Єрмолаєв важко зітхнув, встав з-за столу й пішов за машиною, а я пішла за коробкою. Вуж скрутився в клубочок і лежав.

– Ти мені теж не подобаєшся, – зізналася я вужеві і, підхопивши коробку, пішла в машину.

– Куди їхати?

– Через район, а далі я покажу. Адам, а ти рибалити умієш? – раптом запитала я.

Він скоса глянув на мене.

– Ні, я умію рибу купувати в супермаркеті.

– Кататися на велосипеді?

– Вмію.

– На роликах?

– Ні. Катаюсь на лижах. До чого запитання?

– Намагаюсь вести з тобою бесіду.

– А, ну намагайся далі.

– Уже не хочу.

– Чого так? – проявив він цікавість.

– Ти легко втрачаєш самовладання і в тебе нестерпний характер.

– Ти живеш одна в лісі, спілкуєшся з білочками й грибами, ти просто душенька, – враз відбив він подачу.

Я розсміялась, не хотіла, але не змогла стриматись. І з його слів, і з його саркастичного тону.

– Я тепер не знаю, як навіть жити далі. Що ти маєш проти білочок?

– Нічого не маю проти пухнастих і руденьких. Вони милі і всім подобаються, – пробурмотів він. – Правда, «білочка» іноді хапає людей.

– Натякаєш, що я божевільна?

– Ну що ти, це так нормально, роками бути сяючою коханкою, потім запроторити себе в глухомань і чистити мітлу на горищі. Це так буденно. Так роблять усі, – манірно заявив він.

– І що ж тебе так злить?

Його слова знову боляче зачепили.

– Те, що я сиджу тут з тобою.

– Співчуваю, але насильно я тебе не тримаю. І я теж у такій же ситуації.