Розділ 8

Прокинулась я від грохоту: Єрмолаєв перечепився і скинув мого вазона.

– Я випадково.

Єрмолаєв кинувся під мій ще після сну безглуздий погляд збирати друзки горщика.

– Не чіпай, – рявкнула я. – Адам, вазон отруйний відійди від нього і помий руки з милом.

Він зупинився і подивився на мене.

– Отруйний? – перепитав він.

– Так, тому сама приберу.

– Ти серйозно?

– Ні, то я така жартівниця, – я дістала рукавиці й обережно все прибрала, а Адам сходив і помив руки.

– А навіщо ти дома садиш отруйні вазони?

– А я хіба говорила, що люблю людей?

– Повний апгрейд, – скрутно похитав він головою.

– Та щоб тебе, – пробурмотіла я і пішла на кухню вечерю готувати.

Їсти ще зовсім не хотілося, проте я зробила для нічної вилазки кілька бутербродів і каву в термос залила.

З гардеробом справи були гірше, потрібно було чорне й нежарке, але щоб і не змерзнути під ранок. Я перерила всю шафу, перш ніж знайшла чорну простору футболку. Дві жіночі проблеми: немає куди речі складати і немає, що одягнути. Речей у мене щось і забагато, відчуваю, наближається час спалити все нікому не потрібне. Штани я знайшла, моя радість наближалась до відчуття щирого захвату, я змогла це зробити, правда, витрушений одяг довелось складати назад в шафу. Це тільки в дитинстві мені подобалось лазити по бабусиним шафам і все переглядати. О, це був, здається, цілий світ, і як тоді все було цікаво. Я, видно, поринула в спомини, бо здригнулась, коли почула Адама голос.

– Про що розмріялась? – він зайшов і по-господарськи розвалився на моєму ліжку, спостерігаючи за мною.

– Про дитинство. Як воно мені подобалось. Тоді день здавався безкінечно довгим і з ліжка я зіскакувала в передчутті чогось веселого і прекрасного. День був наповнений пригод. Тоді я полюбляла ритися в шафах. А зараз це оцінюється, як одна суцільна морока. А якою ти був дитиною? – моє питання його здивувало, він задумався.

– Шкідливою, я влазив в якісь історії, за що вічно вигрібав.

– А потім?

– А потім мої батьки загинули, мене забрали дід і баба, а потім і вони померли, і мене забрав дядько. А далі дядько любив тебе і не любив тітку, тітка не любила нікого, а я жив сам по собі. Що було круто. Коли зрозумів, що можу оцінку отримувати в школі за присутність, так і став робити – інколи ходив на уроки, і мені ставили за це оцінку.

У його голосі була гіркота, самотність нікому не дається легко, що вже казати про дитину. Відчуття вини полоснуло, але під ледь гіркуватою посмішкою я подивилась його в очі неймовірної блакиті… Можна було б сказати, що красиві, якби не той холод, що плескався на дні зіниці.

– І що було далі? – поставила я наступне запитання.

– Дядько відправив вчитись на юриста в інше місто, щоб не плутався під ногами в нього.

– Вивчався?

– Перших три курси. А потім кинув. Не моє то було.

– А що далі робив?

– Грався в комп’ютерні ігри. Потім з одним чуваком почав розробляти ігри.

– Тобі подобається те, що ти робиш? – запитала я.

Він піднявся з ліжка.

– Це що якийсь сеанс психотерапії? – в його голосі звучала злість.

– Ні, просто цікавість. Вибач. Не хотіла тебе якось образити.

– А навіщо тобі це знати?

– Завжди цікаво спостерігати за людьми, які знаходять свою точку опори і перевертають світ. Альберт Ейнштейн, незважаючи на те, що так і не зміг закінчити гімназію, зумів отримати Нобелівську премію. Стів Джобс покинув коледж, що не завадило йому стати всесвітньо відомим менеджером і винахідником. Тому я тебе і запитала про твою роботу.

– Так, мені подобається те, що я роблю.

Він знову сів на моє ліжко. І навіть пробурмотів відповідь.

– Насправді багато людей роблять не ту роботу, яку хочуть робити, живуть не з тими людьми, їдять не ту їжу і все чекають якогось дива, що з’явиться в їхньому житті, і все чарівним чином зміниться.

– А ти сама? Ту роботу робиш? З тим чоловіком спиш?

– Я сама?– я не хотіла відповідати, але все ж таки сказала. – Видно, якщо я безробітна і живу сама в будиночку на краю світу, то щось таки не те робила.

– Що, складна доля коханки?

Я на мить завмерла, чому тільки-но я починаю думати, що є в ньому щось людське, він тут же це виправляє?

– А ти, певно, думаєш, що як трішки дозволиш собі людяності, то в тебе ріг відвалиться і в пекло назад не приймуть?

– Це твої думки з професійної твоєї точки зору?