Розділ 7

І так пройшов пекельний тиждень. Чим хлопець міг допекти Сашкові ставало зрозуміло, я тому навіть почала вже співчувати. Я то цю рідкісну заразу тут всього нічого бачу, а Сашко вже ж виховував його і саме з підліткового віку. Усю свою енергію і ентузіазм поганець направляв на те, щоб довести мене до сказу, а з моєю пошарпаною нервовою системою то взагалі було не питання.

– Злата? Є хто дома?

Знадвору пролунав звучний рик.

– Чим же я так завинила? – простогнала я і пішла на веранду.

Там, зручно влаштувавшись в моєму кріслі-гойдалці, сиділа тучна жінка і обмахувалась, як помелом, моєю книжкою.

– Любов Василівна! Доброго дня! Якою долею?

– А, от де ти. А то вже зву-зву сил немає… Яка спека на дворі стоїть…

– Чаю? Компоту?

– Давай компот неси. О, то люди таки правду кажуть. Завела таки молодого жеребця.

І Любов Василівна розпливлася в щасливій посмішці при вигляді Єрмолаєва, який щойно повернувся зі ставу. З його мокрої голови на футболку все ще капала вода, а на лиці була явна зацікавленість, яка при словах про жеребця просто-таки переросла в хтиву чоловічу посмішку.

– Який же він жеребець... Так… здохлятина, – з не менш радісною посмішкою відповіла я і пішла за компотом.

– Вона соромиться. Така пустунка.

Вслід почула я від Єрмолаєва.

– Напад поносу би на тебе, – пробурмотіла я.

Прихопила глечик зі стаканами і вийшла на веранду, щедро наповнила один і простягнула Любов Василівні. У німому запитання глянула на Єрмолаєва.

– Я все чув, – штудерно посміхнувся він.

Потисла плечима й налила собі компоту.

– Гарячий хлопець. Тільки кривиться чогось.

Любов Василівна, прижмуривши очі, ретельно розглядала Єрмолаєва.

– То в нього нервовий тік. Хворобливий він, – тут же пояснила я.

– То що, взялась лікувати? Я ж казала, кров людська – не водиця. Не зможеш ігнорувати цю силу, що біжить по твоїх жилах.

– А що в неї багато цієї сили? – встряв Адам.

– Та і в баби була, і в її баби баби була. Травниці, знахарки були відомі.

– І що всі відьми?

Єрмолаєв сів на терасу й продовжував забавляться дурними запитаннями.

– Баламут ти, – похитала головою Любов Василівна. – За повір’ям, якщо батько мав сім дочок, то сьома обов’язково була відьмою. Врожені вони були.

– А які ще бувають? – з нездоровим інтересом в очах запитав Єрмолаєв.

– А ще бувають, які користуються послугами «нечистої» сили і роблять людям зло, – похитавши головою такій тупості Єрмолаєва, пояснила Любов Василівна.

– А давайте залишимо історію про всіх жінок-відьом і перейдемо до запитання: а що вас привело до мого дому, Любов Василівна? – вирішила я завершити цей цирк.

– Так-то й привело до тебе, – стрепенулась усім тілом Любов Василівна. – Біда в мене. На ніч у корови надої молока пропадають. Подивись, дочко.

Тут уже навіть я мову втратила, зате ожив Єрмолаєв. На його лиці сяяла посмішка переможця з виразом «а що я говорив».

– Любов Василівна, а я то тут до чого? – спробувала я призвати її до здорового глузду.

– Златочка. Ну ти ж можеш. Не кидай стару напризволяще. Зайди подивись, що з моєю годувальницею. Ти ж знаєш весь хутір з неї кормиться.

– А до ветеринара не пробували звернутися?

– Донечко, та ходила. Нічого не дало. Тільки гроші взяв. Удень пасеться, все нормально, а на ніч ставлю в літній табір, а молока вранці немає. Подивись. Глянь на неї. Може, яка порча. Вдень же все нормально.

– Ну-ну, – тільки й хмикнув Єрмолаєв.

– Молода ж корівонька й до молока така добра. Я вже й не знаю до кого йти. Златочка, не залиш стару з її бідою. Твоя бабка ніколи людям не відмовляла. Поможи й ти.

І так жалібно і благаюче витріщилася вона на мене. І від її очей наповнених слізьми я не змогла відірвати погляд. Шкода мені її було, і перше ніж мій мозок встиг щось зробити, я, бляха, вже погодилася. Навіть не зважаючи, що це якась вкрай крайня ахінея.

– А молоко в корови щоночі пропадає?

– Так, кожнісінької.

– Добре.

Я перелякалась її нездорового блиску в очах і приречено зрозуміла: бабка без мене не піде.

– Я ввечері зайду.

– Ой, спасибі донечка. То я пішла. А ввечері буду чекати на тебе. І за компот спасибі.

– До вечора, – попрощалася я.