Розділ 6

На другий день я таки витратила досить багато часу, аби виглядати добре, все ж старалась для друга дитинства. Накрутила волосся, навіть навички нанесення макіяжу згадала. Всього лише двічі довелося умиватися, та то такі дрібниці.

– Відьмо з мітлою, тебе ще довго чекати?

Втративши терпець мене дочекатись, Єрмолаєв ломився в мої двері. І я, в останнє кинувши погляд у дзеркало, зрозуміла, що виглядаю я добре. І вже на наступний стук у двері я їх відчинила, якусь мить Адам залишився з піднятим кулаком. Чорт, ав костюмі він виглядає досить імпозантно, синці нікуди не ділись, але якогось шарму вони йому додавали.

– Я зрозумів, чому дядя на тебе повівся.

Я мовчки проковтнула його слова, власне, як і ковтала їх багато років до того.

– Тоді ходімо.

Навіть усмішку видавила, таку ж безлику і безглузду, як і вся ситуація. По дорозі захопила коробку, зміст якої я так і не розкрила. Мій подарунок, я була певна, сподобається і Іллі, і Вікторії. З вибором я, правда, натомилась. Мій подарунок мав бути не надто дорогим, інакше Ілля його в мене не прийняв би. Не надто нудним, практичним, романтичним (в цьому випадку могла Віка щось неправильно зрозуміти). Політ фантазії був неосяжним. Я положила коробку на заднє сидіння і сіла за кермо. Поганець мовчав, що радувало, то ж дорога виявилась приємною.

У містечку було три заклади, які носили горду назву ресторан. Один з них нагадував ностальгію за радянськими часами. Другий був весь із дерева й біля лісу, до якого вела смужка чудової дороги. Третій відзначався помпезністю, просторі зали, площадка для танців, і все це просто тонуло в розкоші живих квітів, які якимось дивом переживали всі святкування.

Я знайшла місце де приткнути машину, підхопила коробку й пішла до залу. Єрмолаєв йшов слідом, розглядаючи екстер’єр та інтер’єр ресторану «Смородина».

– Як усе мило, – прошепотів він, встигнувши по дорозі вхопити в офіціанта бокал шампанського. – Нарешті поганенька, але випивка.

– Тільки спинись вчасно.

Скопіювавши його підняту брову, мило усміхнулася я і пішла вітати наречених. Моє привітання для них було щире й коротке.

Віка в класичній пишній сукні з мереживним ліфом мала просто приголомшливий вигляд. Жіночна, елегантна, вишукана й загадкова. Наречена була фантастично гарною, це тільки Ілля вів себе так, наче та краватка от-от його задавить і час від часу намагався її потягати в різні сторони, але парою вони були чудесною.

Адама я бачила периферійним зором і з неодмінним бокалом у руці. Посмішкою обдовбаного валер’янкою кота він замилював білявку, що ледь вийшла з підліткового віку. Розважався, як міг. Більшість гостей, я знала, незнайома була лише з далекими родичами і дітьми, які швидко виросли, але батьківські риси в деяких з них яскраво проглядалися. Дивно якось пам’ятати дорослого дитиною і бачити його зменшену копію у вигляді його дитини. За деякими справді було цікаво спостерігати. Як дивно нас доля розносить усіх по житті. Я побачила багатьох своїх однокласників. Деякі з них вже були досить таким огрядними людьми. У когось було троє дітей, а хтось піднявся до високих посад. Одружувались, розлучались у когось життя насичене подіями, у когось тихе, монотонне.

– Про що задумалась?

Я здригнулась, видно й справді якось глибоко закопалась у думки. Біля мене стояв мій однокласник Сашко, з яким ми не бачились років з три, він виїхав у столицю на заробітки й так там і залишився, сюди приїздив тільки на якісь великі свята. З тоненького хирлявого хлопця, він перетворився на вже лисого, пузатого дядечка.

– Так задумалась, як час швидко летить, – розмито відповіла я.

– Оце вже точно. День непомітно як пробігає, за ним весна, літо просто пролітає, якось, може, це час став швидше рухатись, здається, в дитинстві все було повільніше.

– Саме так.

– Як тобі живеться?

Хотілося йому певно поговорити.

– Живу в будинку бабусі. Працювати ще не хочеться, отже, добре.

– Ти б, може, заміж би сходила?

– Саш, іди ти в баню зі своїми порадами, – беззлобно сказала я.

– Та не злись, я ж за тебе переживаю.

– З чого це?

– Молода, вродлива й заточила себе на край світу.

– Абсолютно точно і добав ще, що навіть не на дієті. А як твої? – перевела я розмову.

– Син в школу ходить, донька тільки в цьому році піде, Віра дома сидить, ще ж в школу водити потрібно, то я й сказав, діти повинні одного з батьків бачити дома. А я кручусь, як завжди.

– Зрозуміло, – мило усміхнулася я. Продовжувати розмову я не хотіла. Бачити людей теж. Саме в цю мить почула дзвін розбитого скла і вчасно повернулась, щоб побачити, як Єрмолаєв на майданчику для танців про щось сперечався з кремезним хлопцем, після чого той його штовхнув, не координуючи своїх рухів Адам полетів на підлогу.

– Вибач, – пролепетала я Сашкові.