Розділ 5

Мій телефон невгамовно дзвонив. Кому ж так не йметься?

– Так, Ілля.

– О, привіт! – життєрадісно видихнув мій сердешний друг. – Хотів нагадати… Ти ж пам’ятаєш, що у мене завтра весілля?

Відчуття сорому тут же накотило. Я забула.

– І ти мене на нього запрошував, – щось безглузде сказала я.

– Ага, ресторан, випивка, танці й таке інше.

– Може, краще я тебе потім після весілля привітаю?

– Злата, я тебе хочу побачити на своєму весіллі, ти мій друг. І мені байдуже хто що говорить, але я хочу, щоб ти прийшла.

– Гаразд. Буду, як зайка, раз ти так хочеш.

– От і добре. А то чуяло моє серце, що ти і не збиралась прийти.

– Не пиляй мене. У тебе має бути безліч справ.

– Все, що від мене вимагається, – це вдягнути костюм і прийти на це свято, де буде безліч гостей, майбутня теща постаралась, і тихенько пережити цей день.

– Навіщо тоді погоджування на святкування весілля?

– Моя майбутня теща так наполягала, що було без вибору. А там буде вона і ще дві її сестри. От хто справжні відьми.

– Думаєш, ми вживемося? – задала я невинним голосочком запитання.

– Злата, твоє почуття гумору мені вже в печінці. Підтримай хлопця. Я ж не кожен день одружуюсь, – пожурив він мене, і я таки засоромилася.

– Віка просто неймовірна, навіть не знаю, як тобі її вдалося вмовити з тобою одружитись.

– Я старався.

– Добре, тоді до завтра.

Я положила телефон на стіл.

– А що буде завтра? – тут же проявив цікавість Адам.

– Завтра буде весілля мого друга.

– О, нарешті хоч якість веселощі, – радісно потер він руки.

– Забудь про це.

Відразу відказала я і перейшла на кухню, куди слідом припхався Адам.

– Нізащо таке не пропущу. Я з тобою.

Він виглядав рішучим і готовим до нових забав, як змусити мене взяти його на весілля.

– Добре.

Пуповидне гаденя, щоб тобі провалитись крізь землю, подумки прошипіла я. Але ситуацію оцінювала реально. Адам у моїх очах виглядав молодим і вкрай грайливим цуценям, який залишений вдома без нагляду міг і нагадити, і тапки порвати, і ще щось відмочити, від чого його захочеться прибити на місці. І в собі я була ох як невпевнена.

– Що добре? Добре, ми підемо на весілля чи добре, відстань від мене?

На його обличчі сяяла бісова посмішка.

– Не стояв би ти так близько біля мене, коли в мене в руках небезпечні для твого життя предмети знаходяться.

– Невже шандарахнеш скалкою? Ні, огрієш сковорідкою? Кинеш ножем? – його голос набув трагічних ноток.

– Відкопайся від мене. Я зайнята. Сходи маленький погуляй на дворі. Я тобі коржика за це дам.

– То на весілля ми йдемо, – стверджуючим тоном сказав він.

– На весілля я беру тебе з собою, але ця ідея мені не подобається. І то тільки при умові, що ти будеш себе вести чемно і ввічливо.

– Клянусь, – з придуркуватим виглядом, приложивши руку до серця, сказав він.

– І в тебе немає що вдягнути.

– Можу в джинсах, – манірно представив він себе, злегка прогнувшись в поясниці, показуючи свою філейну частину й полосу шкіри на животі від підсмикнутої футболки. Та щоб тебе!!!

– Можеш, але не потрібно, – з кам’яним виразом обличчя вимовила я. – Тебе чекає костюм. Сподіваюсь, ти любиш носити ті, які шиє місцева кравчиня.

– То ми їдемо по костюм?

– Неминуче.

– А в що будеш одіта ти?

– В сукню.

– Щось еротичне?

– Дещо класичне.

– Декольте?

– Закрите по горло.

– Оголені ноги?

– Довжиною до підлоги.

– Червоне?

– Синє.

– Чорт, жодного натяку для фантазії. Але все одно я в очікуванні. Дівчатка, думаю, роздягнуться більш відвертіше.

– Ти брудний і ниций, як кальсони шахтаря в лютому, – прошипіла я, подумки завивши, що опускаюсь до його рівня.

– О, це було… А що це було? Маленька відьмочка огризається. Як мило. Та не вмієш літати, не муч мітлу, – з посмішкою Чеширського кота хлопчина окинув мене поглядом.