Розділ 4

Ранок я зустріла з тяжким відчуттям, що тихо-мирно плентатися по життю вже не вийде. Факт, що в будинку я не одна, мене напружував. Полежала, намагаючись прийняти як належне ці зміни в моєму житті. До прийняття мені, виявилося, як до Евересту. У розумінні чисто теоретично дійти можна, але на практиці то дуже довга дорога. Перемовини з собою завершилися консенсусом, що поки я спробую це все потерпіти. Змирилася. Ага, тільки веду себе, як ховрах в очікуванні шуліки, пильно прислухаючись до звуків з кімнати де спав Адама. Він прокинувся, судячи по крокам і по дверям, що хлопнули, вийшов на двір.

Тяжко зітхнула. Піднялася. Швидко прийняла душ, почистила зуби і натягла джинси з футболкою. Поставила каву і з двома чашками вийшла на двір.

Адам сидів на сходах і перш ніж він побачив мене, і його обличчя знову набуло насмішкуватого виразу, я побачила саму людську розгубленість і сум.

– А от і скучна відьмочка, – замість привітання видав він.

Хоча ні, то, певно, мені здалося. І я намагаюсь знайти те, що немає. Я простягнула йому чашку, яку він обережно взяв.

– І я теж несказанно рада тебе бачити. Як почуваєшся?

– Чудово, як завжди.

– Завжди побитий, зашитий з вправленим плечем?

– Ти сьогодні доскіплива. Спиртного в домі в тебе немає?

– Немає, – покаялася я.

– І ти його не купиш?

– Ні.

– Життя праведника.

– Так.

– Огидно.

– Як є.

Я допила каву і пішла на кухню, а він піднявся слідом за мною.

– То тут жила твоя бабка?

– Так.

– Дім не схожий на той, в яких живуть бабки.

– А ти таких багато знаєш?

– Ну, щось бачив.

– Ти не повіриш, але я любила свою «бабку» і турбувалася про неї.

– Це ти побудувала цей дім?

– Ні, тільки провела реконструкцію. В цьому домі ще жили батьки моєї бабусі.

– А чому він у лісі?

– Я не говорила, що моя сім’я любила сусідів.

– А! Ну, так відьомство і все таке, – на його лиці розцвіла саркастична усмішка. – І як розважалася твоя бабка?

Я перевела здивований погляд на нього.

– Ти нудна і не вмієш розважатись, – з заломленою бровою пояснив він.

– Вела прийом, варила трави і таке інше, – скупо видала я її заняття.

– Стає цікавіше, і які вона трави варила? – ожив Єрмолаєв.

– Нічого цікавого для тебе. Переважно заспокійливі. Всі проблеми від голови.

– Ти мені саме такий чай даєш?

– Всього лише вітамінний і знеболюючий.

– Як же мені це не подобається.

– Сідай снідати.

– Гаразд. Такі справи видно.

Він розглядав свої руки зі збитим кісточками і, не підіймаючи голови, запитав:

– Скільки ти років була з дядьком?

– Ніяких душевних розмов.

– Це єдина розвага, яка в мене є.

– Почитай книжку.

– А, може, ти розкажеш, як докотилася до такого життя?

– Може, сам розповіси про своє?

– Дякую, утримуюсь, – ухилився він від відповіді.

Я знизала плечима, і ми мовчки поснідали.

Поки я займалася прибиранням на кухні, Адам вирішив прогулятися. Пораділа тому, користуючись відсутністю поганця, вирішила замести подвір’я, на якому незрозумілим чином назбиралося сміття. У господарстві у мене була така добротна мітла. Я дістала мітлу, але помітила, що проволока частково розв’язалася, чортихнулася і почала зав’язувати проволоку, яка кололося і зовсім не бажала скручуватися.

– Що, не завелася?

Я здригнулася від несподіванки. Адам стояв біля веранди і з таким співчутливим виразом обличчя дивився на мене і на мітлу в моїх руках.

– Що? – видихнула я.

Повільно до мене таки дійшло його запитання.

– Шкідливо буває вразливим і чутливим особам читати багато казок.

– Розумію, сам нервуюсь, коли машина ламається, – з єхидною посмішкою закинувши мені це, він пішов у дім.

– Диявол його забирай з його таким іскрометним гумором, – пробурмотіла я.

Проволоку таки я скрутила, а відчуття злості добавило натхнення не тільки подвір’я прибрати, а й в домі затіяти прибирання.