Розділ 3

У райцентр довелося їхати повторно. Дорога, щоправда, виявилася занадто короткою, не встигла насолодитися самотністю, як вже приїхала. Зайшла в магазин одягу й купила пару футболок і спортивні штани. Потім заїхала за продуктами. Зустріла в магазині двох приятельок, які тут же відвернулись від мене й щось зашепотіли одна до одної, я вкрай оптимістично усміхнулась і зайнялася покупками продуктів. Продавчиня хоча й косилася на мене, та з моїм існуванням її мирив вагомий чек. Сумки я несла до машини з німим запитанням: невже ми такі голодні й чого так дорого? У принципі щось подібне я задавала собі кожен раз, коли дивилася на чек. Сіла за кермо, потерла лице, зібралася з силами й поїхала додому.

Усі маленькі містечка, здається, виглядають однаково, пряма центральна вулиця з претензією на міський тип з триповерховими будівлями, деревами обабіч дороги, тут, правда, можливі варіанти: липи, каштани, виноградні лози. І люди, які все про всіх знають і пам’ятають твоїх батьків, дідів, а деякі особливі бабусі пригадають і прадіда, і про те, яким вдалим молодцем він був.

Хатинка в лісі була за щастя. 9 км до найближчого хутора і 12 км до райцентру, ніяких людей поряд. Просто мрія. І я щиро себе обманювала, що нікому немає діла до мене, і я отримую трішки спокою. Я втекла сюди, бо це був мій дім, місце, де я провела дитинство, де я почувалася у відносній безпеці.

Наразі я ніяк не могла визначити, що найбільше мене засмучує. Що мій затишний дім більше не є таким? Що мені нав’язали хлопчину? Чи за те, що цей чортів Єрмолаєв не хоче залишити мене в спокої? Уся ця невизначеність хвильками роздратування набігала на мій берег спокою.

– Дідько! – від душі прогарчала я і гепнула з пересердя по керму.

Машину злегка занесло. Миттєвий страх змійкою пробігся по хребті. Я зупинила машину, сиділа гамувала коктейль емоцій і відчувала, як щось важке і темне ворочиться в мене на душі.

– Твою ж…! Це лажово, – простогнала я.

Згадала усі поради, якими мене щедро наділили, щоб розсіяти цю каламуть в голові і привести до ладу всі інші цінні органи людини. Та все одно повернення було швидке й нерадісне.

– У тебе що тут немає телевізора, інтернету? Можна ж просто застрелитись, – зустріло мене ниття Єрмолаєва.

–У тебе є шанс поспати, – в’яло огризнулася я, тягаючи продукти з багажника в холодильник.

– Мені нудно.

– А ти почуваєшся видно добре, якщо скаржишся. Я тобі одяг привезла.

– Покажи!

Він перерив одяг.

– Де ти цей мотлох набрала? Просто якась задниця.

– Ага, давай закину в прання і приготую вечерю, – легко погодилася я.

Згадала чудову настанову великого мудреця. Коли його запитали: «Чи правда, що ви ніколи не сперечаєтеся?». Він відповів, що так. На, що йому заперечили, що це неможливо. І він відповів, що так, це неможливо.

– Які тут розваги? – через хвилину в кухню впхався Єрмолаєв.

– Чисте повітря, неймовірно гарний ліс і чуєш хор порихачок і спів пташок за вікном – це життя.

– Хм! – презирливо скривив він губи – І що ти тут робиш?

– Я тут живу, – образилася я на його зверхність.

– Що ти готуєш? – Адам сів за стіл.

– Печеню і пиріг.

– Ти навіть умієш готувати.

– Так, я сповнена сюрпризів.

– Саме за це ти подобалась дяді?

Запитання він ставив швидко і в той момент, коли ти цього не чекаєш. А він, піднявши брову, невинно посміхався. І чого тільки одній мені незручно? Та єдина емоція, яку я можу собі дозволити, – це байдужість. Навряд чи когось цікавить, що у мене на душі. І, якщо я буду хвилюватися, теж сумніваюсь, що це допоможе.

– Так. А чим ти допік дяді?

– Ну, все потихенько.

– Цим навряд чи можна було його так вибісити.

– Ну, я переспав з його новою коханкою, – з чарівною усмішкою видав він.

– Ауч, як же тебе так второпало?

– Випадково, гарненьке личко, сіднички і якось так, – розвів він руками.

– Оу, уявила.

– А ти буваєш потішною.

Дістала я сумнівний комплімент. На тому наша розмова зійшла нанівець.

Я з усіх сил кухарила, Адам маявся, але з розмовами більше не ліз.

Покришивши салат, дістала хліб і накрила на стіл. Адам, видно, видихався, бо вечеряли ми з ним у тиші. Їв він без ентузіазму, але щось у себе запхав. Чай я йому знову за рецептом бабусі зробила. Він із трагічним виразом обличчя дивився на чашку. Більше того, у своїй внутрішній боротьбі пити чи не пити він, схоже, геть заплутався. Та все ж тяжко зітхнув і з горем навпіл висьорбав чай.

– Давай я огляну шви, зроблю укол і день на цьому для нас закінчиться.