Розділ 2

Ніч пройшла неспокійно. Хлопчина ворочався, стогнав, у нього піднялася температура. Втомившись до нього бігати, я просто пересунула крісло до його ліжка, сяк-так вмостилася і навіть поспала. Спала я і в гірших умовах, в наметах, в бліндажі, на сирій землі, на дошках. Я бувала настільки виморена, що було байдуже, лише б очі закрити.

Серед ночі він прокинувся, весь напружений, він поривався встати.

– Тихо, ти в безпеці, все добре, все гаразд, – притримала я його за здорове плече. – Ти в мене дома, все нормально, тобі нічого не загрожує. То тільки сон. Ще ніч. Спи ще.

Під мої вмовляння він розслабився і знову ліг, здригнувся, але лежав спокійно. Мені більше не спалося, дочекавшись, коли його дихання стане рівним, і він знову засне, я піднялася і пішла на кухню.

До світанку залишалось ще кілька годин, лягати більше я не бачила сенсу, я навряд чи засну. Щоб чимось себе зайняти, почала готувати сніданок. Подумки перебравши продукти, зупинилася на легкому супові і сирній запіканці. Сучасні гаджети неймовірно полегшують усі ці задачі.

Хто хоч колись не спав вночі, певно знає, як химерно пролітає той передсвітанковий час. Коли ніч повільно розчиняється в ще тонких тінях сивого передсвітанку. Довкола врочиста тиша, небо на світанку ще бліде, ще не прокинулося, щоб прийняти яскравих кольорів, але поступово наповнюється синявою, а біля самого горизонту спалахує сліпучий окраєць сонця, і вже руді хмари, яскраві, гротескні стеляться по всьому небосхилі. Прокидаються перші птахи, заводять свою нестримну пісню і все живе наповнюється силою та енергією. Розпочався новий день.

Цей світанок я зустріла з чашкою кави на веранді, захованою в плед від ранкової прохолоди. У таких світанках є щось нереально прекрасне і трохи казкове, світанок малює небо в жовто-багряні, золотисті, темно-сині, блакитні, ніжно-рожеві кольори, і барвисте небо зачаровує, вражає своєю чистотою і глибиною. Шелест думок дарує спокій, тиша звучить молитвою, відчуття тремтять обіцянкою оновлення, спалахи душі наповнені ліричним відступом. Новий день, як початок життя.

І з невимовною тугою я провела поглядом світанок і повернулася в дім. Зайшла до Єрмолаєва, він не спав, а насторожено придивлявся до мене.

– То кажеш, відьма? – скривив він лице в потузі усмішки чи що?

– І тобі добрий ранок! Так тільки каже малорозумне населення. Як ти себе почуваєш? – проігнорувала я вищесказане. І уважно оглянула його розкішну гематому під правим оком і трохи менший синець за розміром під лівим. Оцінила розбиті губи і численні синці на тілі.

– Бувало й краще, – хмуро бовкнув він.

– То все мине. Міряй температуру. Я принесу сніданок. Тобі потрібно поїсти.

– А випити в тебе немає нічого?

– Трав’яний чай підійде?

– Ти якась непутяща відьма, – засмучено пробурмотів він.

– Ага, – легко погодилась я.

Сніданок я йому принесла прямо в ліжко. Він зі скептицизмом дивився на мій легкий супчик, потім ліниво бовтав ложкою по тарілці, час від часу все таки щось ковтаючи. Сирну запіканку оцінив з прискіпливою увагою ревізора, взагалі здалося, що ще трохи, то натягне білі рукавички й побіжить кухню перевіряти на чистоту і товарне сусідство.

– То хто ти така? – задумливо роздивляючись мене, розвивав він тему. – За що тобі мій дядя підкинув мене? Де я?

Голос у нього таки неймовірний, оксамитовий з м’яким баритоном, я навіть заслухалася і не відразу змогла відповісти на його запитання.

– У лісі, за 9 км звідси знаходиться хутір Богданівка, від столиці так кілометрів 230 буде. Чудове місце, в якому ранок починається під крик півнів, вечір закінчується солов’їною піснею. Життя тут втрачає всю свою міську динаміку й набуває неквапливого та спокійного ритму і в такій тиші, що можна почути, як листя росте на деревах, а повітря п’янить чистотою і запахом землі.

– То ти його коханка… – швидше ствердно, аніж запитливо сказав він.

– От у дяді це і виясни… хоча він, здається, сказав, що зверне тобі шию, якщо тобі спаде на думку покинути мене.

– Опальна коханка, яка його кинула. Цікаво, – потер він свій лоб. – Хоча на вигляд ти ніяка. Я очікував чогось більш вражаючого від дівки, яка стільки років плуталася з дядьком.

– Зважаючи на те, як ти виглядаєш, то ти просто вогонь, – огризнулася я, все ж хлопчина зачепив мене.

– Є таке трохи, – видихнув він.

– Чудово! Тоді ласкаво прошу до моєї хати. І для довідки, ти мені теж не подобаєшся.

Він обпік мене поглядом голубих очей.

– Та буде тобі, я чудовий хлопець.

– Я здогадуюсь, що кращим ти можеш бути, тільки не приходячи до тями, – зітхнула я.

– То що будемо робити?

– По можливості жити, а там буде видно. Температури немає. Тобі потрібно відлежатись, поспати, гарно харчуватись і не довести мене до стану, коли захочеться тобі вколоти снодійне. Як думаєш, справишся?