Розділ 1

У воротах стояв Саша, його погляд сканером пройшовся по мені, а губи смикнулись у вигляді посмішки, хоча швидше це нагадувало звіриний оскал. Серце до болі в грудях закалатало, накотилося відчуття нереальності й чогось неминучого.

– А ти, я бачу, хорошо виглядаєш.

Прозвучало з досадою, чи то моя уява таке видала.

– Ти теж виглядаєш добре, – змогла я відповісти.

– Краще мовчи, а то бажання удавити тебе ще не минуло. У мене для тебе є сюрприз, – жестом спинив він всі мої можливі запитання. Потім повернувся до машини, відкрив дверці і витяг звідтіль тіло чоловіка, відтягнув його до двору й кинув його.

– Тримай, у тебе тепер нова забава. Це падло таке ж невірне, як і ти, то ж разом, я думаю, ви будете чудовою парою. Бачиш, колишня кохана, це мій племінник, убив би, та він єдиний нащадок мого покійного брата… А сімейні узи міцні… самі цінні… – з розстановкою, не зводячи з мене погляду, проговорив він.

Кинула погляд на тіло чоловіка, дихання поверхневе, розбита брова, лице і руки в крові. Підняла очі на перекошене злобою лице Сашка, від його проникливого погляду здригнулася. Він виглядав, як людина, що дійшла до своєї точки кипіння, на бенкеті емоцій були самі лише осатаніння, лють, розчарування і злість. Щось говорити немає сенсу, у такому стані він не почує. Я мовчала і спостерігала за ним, побоюючись його спровокувати. Раніше його гнів я якось краще переносила, а тепер просто не знала, чого від нього чекати.

– Гаденя, зовсім не має меж, власне, як і ти, тому він залишається в тебе, і ти за нього відповідаєш. І розуму в тебе, надіюсь, вистачить не попадатись мені з ним на очі на найближчий час, – сердито виплюнув він слова, повернувся, сів у машину, грюкнув дверима і просто поїхав.

Зі ступору мене вивів стогін хлопця і я підійшла до нього. Те, що він був при свідомості, було добре, я нагнулася до нього, у ту ж мить він закрив лице рукою від мене.

– Тихо, мені потрібно, щоб ти піднявся і ми зайшли в дім. Давай потихеньку. Я допоможу піднятися, – я потягнула його за руку, спочатку він став на коліно, потім зумів піднятися…

– Ти хто? – прохрипів він.

– Я – Злата. Нам треба пройти пару метрів і зайти в дім, – озвучила план мінімум. Потім хлопчина на мене сперся, і я дещо зігнулася під його вагою. Не такий він вже й легкий. Я майже на собі втягнула його до будинку і згрузила на ліжко, маленька перебіжка, схоже, висотала останні його сили.

– Просто казково, – прошипіла я і пішла за аптечкою і кип’яченою водою.

Зняти футболку я не змогла, тож просто розрізала її, змила кров, оцінила масштаби катастрофи, паршивіше за все виглядала розсічена брова, її потрібно було б зашити, і ліве плече, воно було вибите.

– Будемо шити і вправляти, – підбадьорила я себе. – Хай йому всячина! – від душі озвучила своє до цього ставлення.

Дістала свою медичну сумку, за її вмістом я ретельно слідкувала, там було все для першої медичної допомоги на всі випадки життя, бо життя навчило бути до всього готовою. І в умовах я була набагато гірших, коли від твоїх миттєвих дій залежить життя і здоров’я людей, а поряд вирує пекло. Принесла все необхідне. Саме хотіла зробити знеболюючий укол, коли він схопив мене за руку.

– Мені шити по живому, чи дозволиш зробити укол?– запитала я.

Він розглядав мене, а потім відпустив мою руку. Укол я зробила, він тільки поморщився.

– Я вколола тобі знеболююче, брову зашию… опиши, як ти себе почуваєш?

– Краще здохнути відразу.

– Це добре. Глибоко вдихни.

– Хочеш визначити зламані ребра? – знову заплющив він очі, проте в питаннях хлопець тямив.

– Так, – стримано кивнула я, а сама провела рукою по ребрах і нічого страшного там не виявила. – Добре, на перший погляд ребра цілі.

– А якби були зламані?

– Було б не дуже добре. Я відвезла б тебе до лікарні, правда, місцеве населення вважає, що я відьма, тож, думаю, прийом був би такий собі, але на рентген тобі все одно потрібно. Думаю, завтра і поїдемо.

– А ти відьма? – проявив він інтерес.

– Я – ні, а от моя бабка, кажуть, була нею, – пробурмотіла я, ретельно зашиваючи брову.

Пацієнтом він виявився досить терплячим: стогнав, шипів, лаявся, та не смикався. Я заклеїла зашиту брову пластиром.

– Молодець. Залишилося вправити плече. Відразу скажу, процедура вправляння не надто болюча, анестезії не буде, – я зустрілася з ним поглядом. Очі в нього були дивовижної блакиті. Він гулко ковтнув та ледь помітно кивнув головою. Я взяла його за руку двома руками, витягнула, привела руку до його тіла і провела поступову ротацію плеча і передпліччя назовні, далі перемістила до середньої площини на передню поверхню грудної клітини і різким рухом закінчила вправляти плече. З його губ зірвався стон.

– Ну, що ж, як говорив один мій знайомий, сідай усім 4, тобі 5. Лежи спокійно. Я тобі чай принесу.

Після чаю він заснув. Я притулила долонь до його лоба, температури не було. Спав він спокійно. Сон для нього зараз буде найкращими ліками. Чай я і собі зробила, мої руки ледь ще тремтіли, а нерви реагували на кожен шелест.