Глава 10

Кілька днів нічого не відбувалася. Я ходила на роботу й тихо шаліла, бо, попри мої потуги, в мене нічого не виходило. Кажуть, що люди залежно від світогляду по-різному бачать причини проблем та способи їх вирішення. Не знаю, що там з моїм світоглядом було не так, але крокодил не ловився, а кокос не ріс. Я ні на йоту не просунулася. Шальки терезів мого незадоволення гоцали між бажанням все спалити і покропити святою водою чи кинути в гугл запитання: «Я невдаха, що робити?». Шок, моральна травма і стан паніки. Ще й дрова у вогнище нервових відчуттів підкидав Єрмолаєв.

Чудасії від Єрмолаєва продовжилися. Якщо кажуть, що талант – це здатність вірити в успіх. То в Єрмолаєва з усім цим було добре. Його віра була непохитною, як сонце в небі, впертою, як стадо баранів, невиправдана, як витрати наших можновладців, затята, як злодій рецидивіст і наполегливо витягувала те, що ховалося в найпотаємніших куточках душі. З витонченою грацією носорога він продовжував за мною нишпорити. Це гризло мене, як міль плаття.

Здорове з’ясування стосунків – це коли чоловік і жінка на рівних можуть висловити все, що накипіло. На мої ж питання типу «в чому проблема?» він не відповідає. Закрадалося відчуття, що він обманює мене. Як виправити це, я не знала.

Недоречно згадалася довга розмова з психологом, яка збирала мою особистість докупи. Тоді вона сказала, що один і той самий чоловік може відрізнятися кардинально залежно від того хто з ним є поряд. Тоді червоною стрічкою я провела себе і Сашину дружину. Він був з нею, бо вона була безпорадною, слабкою, а він був лицарем. А я завжди могла собі дати раду…

Заполонили сумніви, а чи все я зараз правильно роблю? Хотілося для себе зрозуміти, у який момент поїзд зійшов із рейок і мчить у невідомому напрямку. І що сталося, чому в місті поряд зі мною знаходиться чоловік з маніакальною ідеєю тотального контролю? Що я пропустила?

Ця душевна буча не додавала мені доброго настрою. Я була смикана, знервована й злегка нагадувала ураган, зачинений у пляшку. Як я могла вклепатися в цю задушевну халепу, я ще не розуміла. Та від самої себе ще від рання хотілося повіситися. Прямо, як в анекдоті: «Як роздратувати жінку? Швидше за все ти її вже бісиш».

На роботу я вже зайшла сердита, як 300 спартанців, та непорядок в голові довелося вгамувати, а то Дем’ян навіть наблизитися до мене боїться. Бодай його! Треба взяти себе в руки, нерви в коробку, волю в кулак, віру в серце й під невсипущим духом моїм бадьорим жеребцем скакати далі у світле майбутнє. Що може бути ліпше караючої совісті? Тільки завзяття та енергія неослаблених бажанням зробити якусь дурню.

Воля людини здатна творити дива. З нею й молитвою на вустах зосередилася на роботі.

Навіть нічого так, до вечора дотягнула. Як тільки сховала своє роздратування білим світом, то навіть Дем’ян наважився підійти з поточними питаннями.

Наприкінці дня знову сиділа на підлозі, пила каву й думала з якої сторони спробувати ще підійти, щоб в мене все вийшло.

Утомлена була вкрай, тож навіть не зреагувала, коли двері відчинилися з ноги, й увірвався здичавілий Ромчик. Він, використовуючи всю свою багату лексику, комусь експресивно пояснював… Ну якщо перекласти в людську мову… То щось потрібно змінити, бо є чимало збоїв у процесі… І він, видно, не зовсім зрозумів свого опонента… І це все неймовірно складно у функціонуванні. Навіть заслухалася цією пишною, розкішною, гойною мовою. Роман вхляв верещати, злобно вимкнув телефон і перевів налиті кров’ю очі на мене.

– Напруження знімай зворотно-поступальними рухами, – хмикнула я на його погляд.

– Та… – жалібно якось він похлопав очима.

– Ну що там у тебе? Потрапив у халепу? Погруз у лайні? Що за повний соцпакет дурні?

– Нормально все, – видихнув він.

– Угу? А виглядаєш так, що хочеться тебе послати за якісь дальні рубежі, – зітхнула я. – Грузи вже що сталося.

– Якась засада, – заспокоївся він і рухнув поряд мене. – Щось цілий день одне гімно. Усе не працює. Посипалося буквально. Таке враження, що це виплекана змова. Довкола одні пальнуті на голову. Ти тільки не ржи, – суворо поглянувши на мене, попередив він. – Та цілий день дзвонять якісь дебілкуваті виродки з непристойними пропозиціями. І що мені тільки не пропонували, навіть подумати не міг, що в людей така схиблена уява, – вивалив категорично сердитий Роман свої біди.

Напевно, колючий погляд я відчула перше, ніж побачила Єрмолаєва. Він стояв у дверях, його погляд чорною мамбою повзав по Роману. Почувши його останні слова, він ледь помітно посміхнувся посмішкою молодого та смертельно небезпечного демона. Мда, мозок йому явно переклинило, і він заскучав в обителі здорового глузду й холодного розрахунку. Мій прискіпливий погляд він зловив, і в його очах промайнуло оте бентежне, що я вже бачила. Я вже навіть сумнівів не мала, хто влаштував негаразди в житті Романа. Єдине було незрозуміле, що Роман йому зробив? Якась причина мала бути. Це я вже знала, Єрмолаєв ніколи нічого не робить просто так. Та сам він морозився на пряме запитання, а зараз в його очах був виклик. От же ж запалько, в якого в голові ведмеді гарцюють.

– Я зрозуміла, циганський табір з піснями і танцями.