Глава 8

День пролетів непомітно. Попри побоювання Єрмолаєва, човна я не розгойдувала та ніяких божевільних дій не вчиняла. Надто добре я розуміла, що то не мій рівень, бо мій закінчувався визначенням від чого померла людина і зробити все можливе, щоб людина не померла до того часу, як прибуде справжня допомога. До месника мені було, як до зірки Ікар, відстань до якої за шкалою космічних відстаней 9 мільярдів світлових років від Землі. Пам’ятається моє потрясіння, коли жила я собі тихо й так стурбовано, і тільки й думала «а що мені одягнути сьогодні?»… А ж тут Сашко потягнув мене на зустріч із якимось двинутим на всю голову астрономом, який захоплено й так невимушено пробрався в мій мозок і розтягнув його межі. Велич космосу мене роздавила. Це було прекрасно. Простір, час та вихід за межі. Я під враженням перебувала тижні, аж доки мій мозок до того не звик, тільки тоді мене вже не тягнуло пасти ниць перед безмежним і чомусь чорним у моєму розумінні Всесвітом, який зачаровував своїм масштабом.

Тому тепер я тихо плила за течією, намагаючись добре зробити те, що я вмію, та не лізти в чужу пісочницю. Бути чоловіком складно, бо треба приймати всю відповідальність та виваженість, яку маєш, демонструвати та дотримуватися її, і лізти в ті ігрища молодих вовків мені не хотілося…

Після обіду довелося їхати в інститут особисто. Наші інститути – це щось. І світлі голови там є, тільки достукатися важко, та мусила визнати, що від двох активних науковців, з якими я довго спілкуватися, я отримала неймовірний заряд бадьорості. Михайлу Володимировичу було 68, а в нього очі горіли, коли мова заходила про роботу. Його колезі всього 55, пацан ще по ходу, але вони так завзято сперечалися й доказували спочатку мені, а потім один одному, свої бачення, що це було щось. Тож емоційний заряд я отримала на цілий день.

Уже коли поверталася, то зловила своє відображення у вітрині. І на кілька хвилин завмерла, розглядаючи побачене. Рвані джинси, сорочка наполовину заправлена, волосся скручене в щось, аби не лізло в очі. І від побаченого я знітилася, від самої себе стало соромно. Для Сашка я завжди була найкращою, я завжди була жінкою, про яку він говорив: «Коли мені кажуть, що з такою жінкою хтось спить, я завжди знаю, що з нею сплю я». Мені заздрили, мною захоплювалися, а я працювала щодня до сьомого поту. Спорт, відвідини салону краси, ретельно підібрані парфуми, туфлі тільки на підборах, постійні обновки, плаття з декольте. Чоловіки голови звертали, коли я проходила…

Щоб бути цікавою Сашкові, я читала, вчилася, як заведена, аби йому було про що зі мною поговорити. Бізнес, політика, досягнення науки та технологій, стартапи, корупція, бідність, безробіття, дефіцит продовольства, гроші, вибори, мігранти, толерантність, злети і падіння компаній, драма і оптимістичний спокій. Теми завжди різні, емоційний посил завжди неоднозначний, але підтримати розмову я могла будь-яку. Ненав’язливо переконати опонента Сашка? Та завиграшки, щоб потім, коли ми залишалися удвох, чути в пристрасному шепоті: «Ти неймовірна», купатися в його захопленні і пнутися зі шкіри, щоб досягти більшого, грітися в його любові і тішитися його увагою. Він був моїм сонцем, на нього орієнтувалися усі мої почуття, до нього линули мої думки, ним жило моє серце.

А що дісталося Адаму? Непоказна зовнішність? Купа божевілля всередині? Загублена душа? Від усвідомлення цього щось стрімко рухнуло всередині. Я дивилася на себе у вітрині, і щось у своїй голові намагалася усвідомити. Від самої себе було розчарування. Від тієї гіркоти сприйняття дістала телефон і, аби не передумати, швидко набрала номер.

– Ба?! Невже Златка?

– Привіт! – усміхнулася навіть з полегшенням.

– Рада чути неймовірно. Ти як? – торохтіла Маша.

– Я зараз в Києві. Хотіла до тебе записатися. Дуже потрібно.

– Та хоч зараз. Я серйозно. Я дома, кровинка в мами. Усі щасливі. Господи, як же я давно тебе не бачила, – вистрілювала словами Маша, перемішуючи барвами емоцій. – Я така рада, що ти подзвонила. То що, ти їдеш?

– Ну гаразд. Раз ти мені рада, то їду, – усміхнулася я. – Адресу ти не змінила?

– Ні, все по-старому. Тоді давай, я за тортиком і чекаю тебе.

– Добре, – погодилася я.

Єрмолаєву скинула смс, що буду пізно і додому приїду сама. Прокинувся навіть азарт. Маша дуже хороший майстер і позитивна людина. Кажуть люби діло – майстром будеш. Це в неї виходило. З її крісла будь-яка пастушка виходила королевою. Маша вчила насолоджуватися істиною красою і завжди після завершення роботи, коли я сама на себе дивилася із задоволенням, говорила, що всього лише огранувала діамант.

До неї я доїхала за пів години. Мене вона зустріла біля ліфта, спочатку обіймала, потім крутила мною в різні сторони й оглядала.

– Ой! А що це ми в коридорі? – врешті опам’яталася вона.

– Ну, навіть не знаю.

– Давай, пішли. Ти мені стільки всього маєш розповісти!

Вечір пройшов незабутньо. Я відвикла від такого тісного спілкування, а в Маші було дуже багато всього. Вона цокала язиком, зітхала на тему, що як же можна себе довести до такого стану. І не всі коментарі радували. Ні, ну коли тобі вже трохи… Ну, може, дещо більше ніж трохи за 30, то й шкіра вже не така пружна й еластична, і зморшки нахабно видніються, і круги під очима кордони реальності обмальовують. Тому Маша стригла, фарбувала, коментувала, розповідала про своє життя та переймалася моїм.