Глава 7

Єрмолаєв спав. Кілька хвилин розглядала його сплячого. Такий багатогранний хлопчисько. Красивий, що аж подих перехоплює. Неперевершений і трохи небезпечний. Самозакоханий і глузливий. Десь глибоко всередині вразливий, але це він добре приховує під маскою поганця. Якась хитросплетена суміш із відтінками егоїстичності, жорстокості, доброти, розрахунку, любові, та все набагато складніше та заплутаніше, аніж здається на перший погляд. З ним, як доторкнутися до забороненого, вийти за межі, оголити всі нервові закінчення. З ним яскраво, насичено до країв та переповнено життям. З ним чистісіньке задоволення. З ним я до кінця спустошена й по вінці наповнена.

Невгамовний ти мій. Я легенько його поцілувала в губи. Та жінки підступні, і мені дуже потрібен цей час без тебе. Тихесенько зітхнула про себе й тихо вибралася з-під його обіймів та крадькома пробралася на кухню.

За вікном ніч наливалася густотою, ховаючи під своїм покровом усе довкола. Один за одним згасали вікна будинків. Самотні ліхтарі висвітлювали жалюгідні островки простору, а над усім стелився самотою дух мільйонного міста.

Я притулилася головою до скла, та не в цю загадкову й таємничу ніч я дивилася. Потрібно було пережите почуте, розкласти його по поличкам, зрозуміти, змиритися, подумати, оцінити й рухатися далі.

З голови не йшов Василь. То якось не мало змісту. Той, котрого я знала, не був готовий добровільно покинути цей світ і відмучитися нарешті. В’їдливо перебирала розмову з Юрієм Івановичем, час від часу випадаючи з реальності в спомини.

З відчуттям відчаю, занадто сильним і від цього тоскним і страшним, опустилася по стінці на підлогу. Пам'ять, якій дали добро, повертала в минуле, щедро уривками, кадрами показувала усміхненого Василя, що з серйозним виразом обличчя ходить біля техніки, яку привезли волонтери, а потім заявляє, що той витвір умільців він назве «Безумний Макс». І довкола лунає регіт таких же загорілих і білозубих хлопців. Хтось плескає його по плечі за влучний жарт… У наших бійців класне почуття гумору…Пригадалася історія, як Василь підібрав цуценя-безхатька. Миленьке, гарненьке, яке безбожно крало речі, і всі хлопці мали чим зайнятися, як потім песик закрив Василя собою і взяв весь удар на себе…

З очей покотилися сльози. Сльози пекучого жалю, за тим життям, яке він не прожив, чорної туги, що нічого неможливо виправити, гіркого болю, що людини більше немає. Я давала волю тим почуттям, що роздирали мене, аби не завити, вголос прикусила пальця, тішачись тим болем, який поки підказував мені, що я жива. Сиділа на підлозі й, тихо давлячись слізьми, плакала за ним та за нами усіма. За тими, кого не дочекалися батьки, за тими, діти кого враз подорослішали усвідомивши, що більше ніколи вони не побачать свого батька, за тими, за ким похитуючись плачуть дружини, бо все мало бути не так… Може, десь глибоко в старості, але не так. Боляче. Як же це боляче. Де межа цьому? Де просвіт?

Уже й думок не залишилося, а сльози все котилися. Зусиллям волі зібралася й піднялася. Полегшення не було. Була тільки дика втома. Мої сльози нічого не змінять… І крики теж. Не можна повернутися в минуле й змінити його. А от майбутнє змінити цілком до снаги. Потрібно зібратися. Потрібно робити прості речі, як наразі поставити чайника, зробити чай, випити заспокійливого, дожити до завтра, бо якщо тобі геть погано, то ти просто дочекайся завтра. Коли барва прикрашає ранок ніжним кольором, чорнота ночі стає безсилою, а тіні жалюгідно розповзаються по куткам. Демонам ночі не під силу сама енергія життя, а з тим жити можна. З кожним світанком і аж доки не догорить сонце…

З гарячим чаєм сіла до столу. Думки знову почали хоровод водити навколо того, що я сьогодні почула. Я пила чай, запивала гіркі ліки й несолодкі спогади, тужливі роздуми й тиркатий жаль. Стрілка годинника впевнено перевалювала за другу ночі, а час здавався примарним. У ліжко я повернулася, коли ліки подіяли, і світ поплив. Десь на краю свідомості увірвалася думка, що Василь надто любив життя, щоб отак просто звести з ним рахунки. От що не давало мені спокою.

Нічний жах холодними щупальцями удушливого страху затягував за собою. Мені снилася війна, мертві діти й повільна смерть товариша. Умирав Василько. Я його бачила, він був живий і тут я вже знала, що він мертвий. Довкола вирували вибухи, повільно сипалася земля, іноді завмираючи на місці. А я стояла в самому епіцентрі й дивилася на Василька, який скрутно хитав головою, з його вуст зривався шелест: «Не зумів»… За ним стояв Денис. І все враз остовпіло. Денис, що тільки-но, здавалося, усміхався та мружив очі, аж гусячі лапки розбігалися, спохмурнів, його обличчя набуло хижого виразу… Він тягнув до мене руки, і все ожило, захиталося з жахливою швидкістю…

Задихаючись від кошмару, з пекучим болем у серці я прокинулася, наді мною стояв Єрмолаєв і трусив мене.

– Усе. Я прокинулася, – уникаючи фізичного контакту, відсунулася я від нього.

У його очах майнула образа, та до мене він поки більше не робив спроби доторкнутися. Просто сидів і витріщався на мене. Дуже швидко мені стало ніяково від його погляду, я поспішливо підхопилася й подибала у ванну. Конче необхідно було змити той липкий страх, відчуття втрати та пережитий жах.

Усе мине. Колись і минуле розтане у плині часу й більше не витворить болі, а поки я справлюсь… Виберусь із западні ігор розуму. Це всього лише моя реакція на події. Усе несправжнє. Справжній Єрмолаєв. Справжні оберемок почуттів і відчуттів, що він дарує. На це й потрібно налаштуватися. Я зможу. Чого ж так тільки важко… Чого ж те, що говорить розум, і те, що змушують відчувати мої ж таки почуття, так різняться? Чого не можна просто дати установку «я щаслива» й почуватися щасливою? Ні, всі емоції поспішають покрасуватися та дати мені можливість їх пережити, немов би я не могла б і обійтись без них якоїсь. Навіщо мене жере відчуття неприкаяності? Навіщо? Чому, щоб я не робила, я не можу знайти свого місця? Навіщо я купаюся в жалю, перебиваюсь відчаєм та грузну в паралізуючому страху? Навіщо це сум’яття? Чого я не можу бути рівненько та примітивненько щасливою? Так, щоб прокинулася від лагідного промінчика сонця і вже відчувала умиротворення, задоволення, у серці бавилася захопленість, в очах майоріло прагнення до всього нового та буйним цвітом квітнула любов? Ні. Натомість я прокидаюсь від жаху. Довго намагаюсь себе вмовити, що нічого, на цьому світі ще жити можна. А те, що мене нудить від нього, так це моє таке наносне. Усе минає. За це, звісно, дякую. Це втішає. У такому разі я рада, що всі наші відчуття та почуття вічно не тривають.