Глава 5

Прокинулася я від ледь чутної, але експресивної лайки Єрмолаєва. Давлячись сміхом, я вислуховувала його борзі претензії до холодильника, суть яких зводилася до того, що він же нормальний, дорогий холодильник, який мав би зберігати їжу, а не виводити з неї нову форму життя, а тепер ці мутаційні експерименти ще й намагаються розповзтися, і воно смердить!

Похрускуючи усіма кістками, піднялася з ліжка. Оцінила ниючий, пекучий біль по задній поверхні шиї, лопаток, плечей, скутість рухів. Халепа, але за все потрібно платити. За стрес і нервове напруження теж своя ціна.

Пошукала поглядом футболку Єрмолаєва, віднайшла щось з яскравим принтом і вкрай красномовним посланням: «Не вірити страшно. Не думати боляче». Покрутила в руках. Натягла. Закоротка, але дразнити його сорочкою Романа не захотіла, а всі мої речі десь у сумці, що біля дверей.

– Доброго ранку! – усміхнулася я.

Єрмолаєв чесно намагався помити холодильник. Пахло відразливо.

– Привіт!

Пробігся він поглядом по мені, затримався на голих ногах і з зусиллям повернувся до обличчя.

– А я тут порядок наводжу, – розвів він руками. – І їжу замовив, зараз привезуть.

– Клас! Я тоді в душ.

Сумку таки довелося розібрати й дістати одяг, який обирався на смак Єрмолаєва. Білизна радувала багатим різноманіттям, купа футболок, сорочка і кілька штанів. Уже непогано. Поки я приводила себе до ладу, привезли їжу. Єрмолаєв скромно зачинив холодильник, відчинив вікно й чесно прибрав на столі. З ганчіркою в руках він прямо показав себе з іншої сторони. Не втрималася, підійшла до нього й поцілувала.

– І подумати не могла, що мене може так збуджувати роль домогосподарки у твоєму виконанні, – промуркотіла йому на вухо.

– Свинюшник мене не сильно радує, – пробурмотів він між поцілунками-укусами.

– Ти намагаєшся мене понадгризати? – зі смішком поцікавилася я.

– Так! Не можу стриматися.

– Нікуди від тебе я не дінусь, але загалом я таке трохи прибите на всю голову створіння з багатим минулим. Не факт, що сам від мене не втечеш.

– Я теж не ангелик, і характер в мене біснуватий. Тож головне, щоб ти від мене не втекла, – тяжко зітхнув він.

– От і помірялися своїми недоліками. Гарно ранок то почався. Від учора гризе питання: зізнайся, куди кошеня подів?

– Другу твоєму відвіз, нервовий він весь. І це при такій хорошій екології, як у вашому забутому цивілізацією місці.

– А! Друг вчора дзвонив, правда, про кота промовчав. Просто довго читав про те, чи не видуло мені легким протягом мозок.

– Вряди-годи я з ним згоден, – тяжко зітхнув Єрмолаєв. – Але я правильно розумію, тебе вже не спинять ні Мойсей, Ісус, Будда, Зороастр, Лао-цзи, ні вся досконала мудрість разом взята?

– То ти щось накрутив, – усміхнулася. – Але від своєї тіні не втечеш. І якщо судилося втопитися, то у вогні не згориш.

– Дуже надихаюче. Якщо ти хотіла мене заспокоїти, то в тебе не вийшло.

– Адаме, – зітхнула я, – професії накладають свій відбиток. Якщо ти в колі творчих людей, то ти нормально сприймаєш, що довкола відірвані люди від твердої землі, натхненні, що десь там перебувають у своєму мрійливому світі, часом непостійні, іноді дивні, зі складною павутиною рис характеру та емоцій. Якщо ти в колі вчителів, то вчитель і у звичайному житті займається улюбленою справою – він вчить. З військовими ще складніше. Ці люди з юнацтва звикають до суворої дисципліни. У звичайному житті – це майже класичний образ домашнього тирана та диктатора. Це спосіб життя. Ці професійні деформації особистості подолати майже неможливо. Повір мені, хлопці зі мною панькаються, вони бережуть мене, як тільки це можуть зробити. Я це знаю. Бо я теж намагаюсь утримувати той цинізм, що є для мене психологічним захистом, – погризла я губу засмучена, бо, здається, не можу йому передати те, що для мене є зрозумілим. – Я незграбно намагаюсь тобі донести, що те, що відбувається, є для мене в межах норми, – втомлено потерла я обличчя.

– Гаразд, – після значною паузи відказав він. – Я спробую те прийняти, хоча мені все одно все це ні к бісу не подобається.

– Дякую, – з полегшенням видихнула я. – То чим плануєш зайнятися?

– Відвезу тебе на роботу. Приберу бедлам. Заберу тебе з роботи, – кинув він на мене погляд, перевіряючи мою реакцію. – А потім буду любити тебе.

– Який чудовий план… А може, ми його просто відкоригуємо прямо зараз?

Його очі заблищали, і поцілунками я його зманила в спальню.

На роботу я спізнилася, навіть від того часу, коли написала, що буду пізніше. Доросла і відповідальна половина мене поїдом за це гризла, зате авантюрна половина сито тішилася і потурала усім витівкам пригодника всередині мене.

Дем’ян з явним нетерпінням поглядав на мене. Присоромилася, переодяглася і пішла вникати в те, чим він так хотів порадувати, що від нетерпіння аж притупцьовував.