Глава 3

Роман, як і обіцяв, заїхав за мною ввечері. До вечора я видохлася і морально, і фізично. Внутрішній трепет, який незрозуміло чому був присутній, не давав ні хвилини розслабитися. Завдання на роботі було кристально зрозумілим. Ніхто на мене не тиснув, окрім мене хіба що, ніхто не підганяв, але все одно за день ні на хвилину я не змогла розслабитися. Тривога огорнула мене, як коконом, кожен м’яз був, як натягнута тятива, але зовні я намагалася бути спокійна і зосереджена, і це зжирало купу моїх сил.

Ми радикально не просунулися, бракувало банально обладнання, деяке я знайшла в науково-дослідних інститутах, правда, ще потрібно було з ними домовитися, аби мати змогу провести необхідні дослідження.

Дем’ян більше ніяк не показував того дитячого захвату, який спочатку збив мене з пантелику. З ним надзвичайно швидко вдалося знайти спільну мову. Хлопчина був начитаний, мав знання, та не мав іноді ще так необхідного досвіду. Стосунки з ним виглядали як наставник – учень. І це поклало ще один камінь на мої плечі. Відмахнутися від цього всього просто в мене вже б не вийшло, як би я того не бажала. Тому зібралася з силами і набрала Єрмолаєва. На дзвінок той відповів ніби його і чекав.

– Привіт, як справи? – запитала я.

– Ти певно жартуєш?! – здивовано прошипів він. – Ти посеред дороги мене покинула. Це все б могло виглядати викраденням, якби ти добровільно не сіла в їхню машину. Де ти? І що в біса відбувається? – прогорланив він.

Я видихнула. От чоловіків я, певно, не вмію вибирати від слова зовсім.

– Я в столиці, є певна робота для мене. Відмовитися не можу. І я тут, судячи з усього, застрягла на невизначений час.

– Фантастика! Якого чорта відбувається?!

– Адаме, будь ласка, не кричи. Усе іноді виглядає не так просто, як здається. Ситуація зараз така, що я залишаюсь у столиці, допоки не вирішу поточну проблему.

– Та просто блискуче! – прогримотів він.

Я жалюгідним жестом потерла лоба. Я дійсно не знала, що йому відповісти, щоб втихомирити цей шквал емоцій.

– Адаме, пробач, що налякала сьогодні. Пробач, що коло мого спілкування іноді виглядає таким вкрай полишеним здорового глузду, та в мене є минуле, вплутувати в яке мені тебе зовсім би не хотілося. Не тому, що я тобі не довіряю. Скоріше тому, що я хотіла б залишити певні речі в минулому, так, як вони є. Не перебирати їх, не розглядати під призмою сьогодення, не таврувати. Просто не чіпати.

– І що з того? Що ти хочеш, щоб я зараз зробив? – захвилювався він.

– Прийняв як належне, – втомлено відповіла я.

– З тобою мій дах їде так, що аж черепиця шарудить, – після паузи сказав він.

Я загигикала від полегшення.

– Ти собі навіть не уявляєш, з якою космічною швидкістю їде мій дах.

– Супер, тоді я теж їду в Київ. Мені тут без тебе геть немає що робити, – безапеляційним тоном заявив він.

– Добре, – оцінивши дієву натуру Єрмолаєва сказала я.

– Де мені тебе забрати? Я буду, думаю, за кілька годин.

– Адаме, я тобі скину список речей, який мені потрібно, щоб ти зібрав і взяв із собою, і адресу смскою пришлю.

– Добре, – аж з полегшенням видихнув він.

– І вчепився ж як реп’ях до шолудивого пса. Що він у мені знайшов? – пробурмотіла я до себе, коли завершила дзвінок, потрусила головою, відганяючи всяке різне, і до самого приходу Романа займалася з Дем’яном роботою.

– Я прийшов, а ви мене навіть не помітили, – пробасив Роман.

Ми з Дем’яном переглянулися, потім не змовляючись перевели погляд на годинник.

– Ой, я ж мав раніше прийти додому, – зойкнув Дем’ян і змився з очей.

– Уже збираюсь, – машинально кивнула я Роману. – Ще 10 хвилин, душ, і я вся твоя.

– Та як розказувати, то ти гаразда, а як до діла, то в тебе любоф і інші неприємності, то нелюбоф і теж неприємності.

– Ну от бачиш, хоч в чомусь я стабільна.

– Один я тут нестабільний, – буркнув він. – Щось дізналася?

– Ага! Я, як супермен, тільки плащ забула. Генетична експертиза нічого не дала, тобто ми не маємо ні ДНК-профіль тіла, ні ДНК-профілі близьких осіб. Іноді ідентифікацію проводять за особистими речами. Для цього знаходять на речах якесь місце, за яке померлий брався найчастіше, і з неї виділяють ДНК. Поки що я тобі можу сказати, що це людські кістки, чоловік, визначили расову приналежність як європеоїд, можу назвати його зріст. Будемо шукати обладнання, проводити експертизи. Я навіть за тими фрагментами черепа методом антропологічної реконструкції не можу відновити лице по ньому.

– Не густо.

– Ладно, я збираюсь – ти чекаєш, і нічого руками не чіпати, – суворо сказала я.

– А я так мріяв, – скривив він губи в посмішці.