– Ти як? – у голосі Юрія Івановича прозвучала турботливі нотки.
– Я думала, що я справилася з тривожним розладом. Та, судячи з того, як посмикується моя нога, я помилилася, – сказала я правду.
– Пробач, що смикнули тебе, – навіть дійсно з співчуттям і жалем це сказав.
– Думаю, у вас була якась вагома причина.
– Так, і я сподіваюсь, ти нам у тому допоможеш. Я тебе прошу ідентифікувати одне тіло.
– У чому складність? – відразу уточнила я.
– Тіло понівечене, у поганому стані, орієнтовно пролежало десь 4 роки, виокремити зі скелетованих останків ДНК неможливо, – сухо відповів Мельничук.
– Чому це стало нагальним прямо зараз? – запитала я.
– Бо є підозра, що той, кого ми рахували мертвим, є живим.
– Юрію Івановичу, я подивлюсь на тіло, але ви ж не чекаєте від мене дива?
– Ти не повіриш, саме його і чекаю, – хмикнув він. – Ти робила чудеса в операційній на колесах. Дивилася в очі смерті, витягувала з того світу й допомагала повернутися людям до повноцінного життя.
– Бригада була хороша.
– Мені щиро жаль, що ти не можеш працювати, – скрутно похитав він головою.
– Мені немає про що жалкувати. Працювати зі скальпелем, коли в будь-яку мить тебе може накрити панічна атака, неможливо. Ви ж знаєте мою історію.
– Роман уже встиг покаятися, що налякав твого хлопця. Сподіваюсь, що ми нічого непоправного не зробили?
– Я ще не знаю, – мило усміхнулася я. – Усе ж не сильно я люблю, коли перебирають моє сокровенне.
– Ми всі про це знали, – по-доброму усміхнувся Мельничук. – Про особисте ти з народом не готова говорити, але я за тебе радий, що ти все ж наважилася на стосунки.
– Їх було неймовірно складно нехтувати, – усміхнулася я вже навіть щиро.
– Ти молодець, а в Романа зараз проблеми. Його дружина все ж не витримала, забрала дітей і пішла, несолодко йому прийшлося. Пожалій мою сивину, не злись на нього, ти для нього важлива.
– Щоб витряхнути деякі спомини з голови, довелося добряче помити голову зсередини… І я не злюсь на Романа.
– Я радий, що ти справилася, – кивнув він.
– Я ще цього не знаю, але підозрюю, що зараз перевіримо… Як ви самі?
– Живемо в час стрімких змін у купці з корупцією і відсутністю реформ. Щось ще сказати? – скривився він.
– Як дружина, діти?
– Дружина терпить мене, діти виросли й зажили своїм власним життям. Щось видно я з їхнього життя впустив, бо іноді є враження, що ми чужі люди.
– Напевне, наші батьки мали таке ж відчуття, коли ми починали власний шлях.
– Можливо, – поводив він головою зі сторони в сторону.
– Добре, куди мені йти?
– Роман проведе, познайомишся з нашим експертом.
– Добре, – відкланялася я і вийшла.
Роман чекав мене, посьорбуючи каву.
– Веди, показуй чим ви хочете мене ощасливити.
– То ти будеш працювати? – не втримався він від запитання.
– Зроблю все, що від мене залежить.
– Як у старі часи, – собі під ніс прошелестів він і повів мене за собою.
– Морги – це не моє саме улюблене місце, – видихнув він перед дверима. – Малий, до тебе тут підкріплення, – зично крикнув він.
Із закутка вийшов чолов’яга, щоб подивитися на нього, мені довелося задерти голову. Кремезний, міцний, увесь у татуюваннях, він залишив слід у моїй буремні душі. Я навіть сіпнулася відступити, його зріст і статура давили.
– Це наш експерт Малий Дем’ян, а це – Злата, вона погодилася попрацювати з номером 4646, – розпинався далі Роман.
Я героїчно хапала себе в руки, аби не виглядати, як готовий пацієнт психлікарні.
– Доброго дня! – радісно пробасив Дем’ян, що аж луна покотилася.
– Доброго… – усе ще смакуючи відголоски переляку, машинально привіталася я.
– А мені про вас багато розповідали… – з несподіваним захватом щебетав Дем’ян. – Розповідали, як ви багатьох буквально витягували з того світу, як проводили операції без світла, оперували з ліхтариком на лобі, про евакуацію під кулями, про те, як витягували кулю з живота Юрія Івановича.
– І хто в нас такий балакун? – зіщурила я очі на Романа.
– То душа солов’єм співав, то не я, – швидко відхрестився Роман.