Глава 2

На початку березня Марія Степанівна запримітила, що біля Любиного квіткового кіоску, навпроти її прилавка, щоранку з’являється та сама незнайомка.

На вигляд жінці було років п’ятдесят п’ять. Невисока, сухорлява, з вузькими плечима й коротким, ретельно укладеним каштановим волоссям. На блідому, трохи змарнілому обличчі темні очі здавалися незвично великими. Одягалася скромно: непримітне пальто, невелика шкіряна сумочка через плече. Лише шовковий шарф із жовтими квітами оживляв її стримане вбрання.

Ходила незнайомка повільно, обачно вибираючи, куди ступити. Калюжі та грудки розмоклої глини, що подекуди вкривали асфальт, обходила з такою старанністю, наче сама думка забруднити взуття була їй нестерпна. Принаймні саме так витлумачила її обережність Марія Степанівна.

Особливу підозру у Марії Степанівни викликало каштанове волосся незнайомки.

Короткі, акуратно укладені пасма лежали напрочуд рівно, навіть коли вітер біля ринкових воріт безжально розкуйовджував зачіски інших жінок. Марія Степанівна добре знала ціну такій слухняності: сама щоранку озброювалася шпильками та лаком, але до обіду бодай один неслухняний локон неодмінно вибивався із зачіски.

Двох ранків спостережень їй вистачило, щоб винести остаточний вирок: перука.

От тільки навіщо жінці перука?

Може, власного волосся немає? А може, від когось переховується?

Друге припущення видалося Марії Степанівні значно цікавішим. Воно обіцяло куди більше подробиць, а головне — давало поживу для роздумів.

Та скільки вона не придивлялася до незнайомки, нічого вартого уваги не помічала. Жінка незмінно з’являлася о пів на дев’яту, купувала в Люби одну ніжно-рожеву троянду, чемно дякувала й ішла собі геть.

І так шість ранків на тиждень. Після дощу, на холодному вітрі, навіть у неділю. Лише понеділками, коли ринок не працював, її не було.

І чого їй удома не сидиться?

Спочатку Марія Степанівна лише зрідка позирала на квітковий кіоск навпроти. Та вже другого тижня почала поглядати на годинник, очікуючи появи незнайомки.

І щоразу повторювалося те саме: одна-єдина троянда, неодмінно ніжно-рожева. Наче інших квітів у Любиному кіоску й не існувало.

Марія Степанівна ніяк не могла збагнути, навіщо комусь витрачати стільки часу й грошей на одну й ту саму квітку. А незрозумілі речі вона не любила. Особливо коли вони стосувалися чужого життя.

Червоні троянди, як відомо, дарують коханим. Білі — на урочистості. А рожеві? Та ще й по одній? Марія Степанівна ніяк не могла збагнути, що за дивна примха.

Незнайомка поводилася тихо, нікого не зачіпала, проте її незмінний ранковий ритуал дедалі дужче не давав Марії спокою.

Одного ранку біля Любиного кіоску зупинили візок із порожніми ящиками, перегородивши прохід. Незнайомка, яка вже придбала свою троянду, мусила обійти перешкоду й опинилася просто перед Маріїними діжками.

— Доброго здоров’я! — привітно озвалася Марія Степанівна, не бажаючи марнувати такої нагоди. — Огірочків не бажаєте? Сама солила! Спробуйте, не пошкодуєте.

Жінка зупинилася.

— Доброго ранку. Дякую, сьогодні не потрібно.

— То, може, яблучок квашених? Або капусти? У мене все домашнє, без отієї магазинної хімії! — Марія обвела рукою свій товар. — Ви ж мало не щодня повз мене ходите, а жодного разу не завернули.

— Дякую вам, але сьогодні я тільки по квітку.

Незнайомка ледь усміхнулася, сподіваючись на цьому завершити розмову. Та Марія Степанівна вже перехилилася через прилавок, скорочуючи відстань між ними.

— Бачу, троянду придбали. Гарна! — Вона схвально кивнула на ніжно-рожевий бутон. — Для когось особливого?

Жінка лише поправила папір, у який було загорнуте стебло, прикриваючи колючки.

Марію така стриманість не збентежила.

— Ви, мабуть, недавно до нашого містечка перебралися? Бо я тут усіх знаю, а вас раніше не бачила.

— Так, недавно, — коротко відповіла незнайомка.

— А родина у вас тут є? Чоловік? Діти? — Марія Степанівна нахилилася ще ближче й довірливо стишила голос. — Ви не подумайте, я ж не з порожньої цікавості. У нас тут люди свої, усі одне одного знають. Мало що в житті трапляється, а добре слово чи допомога ніколи зайвими не бувають.

— Дякую за турботу, — чемно відповіла жінка. — Але про особисте я воліла б не розповідати.

Марія Степанівна підтиснула губи. Відмова була настільки ввічливою, що й образитися як слід не випадало.

— Ну, як знаєте, — промовила вона, зберігаючи привітний вираз обличчя. — Хоча я завжди кажу: серед людей живемо, тож і людей знати треба. Он у нас одна жіночка теж тихенька була. Слова зайвого від неї не почуєш, скромниця така, що хоч до рани прикладай. А потім як відкрилося! З двома чоловіками водночас жила! І це ж, уявіть собі, не якась там легковажна молодиця, а вчителька з нашої школи! Дітей навчає, а сама...

Марія Степанівна багатозначно похитала головою й замовкла, великодушно залишаючи співрозмовниці змогу самій домислити подробиці чужого падіння.