1.

Дощ сумно шурхотів по асфальту, немов поділяючи Її настрій цього весняного вечора. Ще вчора все навкруги було вкрито білим пухким снігом, а сьогодні уся ця краса перетворилася на брудну сіро-коричневу юшку під ногами, що викликала відразу і бажання швидше опинитися вдома під теплою ковдрою та з чашкою запашної гарячої кави з дрібкою імбиру. Але зараз Їй було байдуже на все навкруги. Кажуть, весна… Це була не Її весна!

Декілька хвилин тому Вона вибігла з лікарні і лише тепер помітила, що вдягнула пальто прямо на білий халат, під яким був звичний хірургічний костюм. Наскільки ж Їй хотілося втекти, що навіть забула перевдягнутися! Зараз увесь бруд вуличний буде на халаті… Але Їй було байдуже. Відмиється. А от Її душа,  мабуть, вже ніколи не позбудеться усього вилитого на неї бруду.

Коли двадцять років тому Вона вирішила вступити до медичного університету, всі родичі як один волали: «Невдячна професія! Мізерна зарплатня! Будеш жебракувати або хабарі брати! Он на бухгалтера краще йди вчися, хоч будеш з роботою нормальною!» А Вона старанно вчила анатомію та трималася щосили, щоб не втратити свідомість, коли вперше побачила, як роблять розтин. Її долоні були у червоних півмісяцях від нігтів, зрізаних мало не до м’яса, бо так треба за нормами. Але і вони залишали сліди на Її шкірі, настільки часто и сильно Вона стискала руки, щоб не закричати, не скаржитися, не рюмсати, не здатися… Вона сама обрала цей шлях – шлях лікаря-хірурга…

З того часу для Неї не було весни, як не було і літа, і осені. Іноді була зима, бо ж тиждень вихідних. Можна виспатися. А ще можна дописати ту кляту статтю, яка потрібна, щоб набрати необхідні бали, випрати халат і костюм, перевірити розклад планових операцій, обміркувати правильність лікування того чи іншого пацієнта… Іноді в Її житті з’являлися чоловіки, але незабаром кудись зникали. Спочатку Вона шукала причину, шукала свою провину в усіх цих зникненнях. А потім перестала. Ніколи. Пацієнти чекають…

Але вчора Вона раптом помітила той снігопад, ту заметіль, що перетворила березневий день на снігову казку. Помітила, коли перед нею на столі опинилася чашка гарячого чаю та тістечко.

- Тобі треба перепочити і поїсти, - м’яко сказав хтось. Вона підняла очі і побачила Його.

- А ми вже на «ти»? – Вона злегка підняла ідеальні брови. Ідеальні, як і Вона сама. Білий халат без жодної плямки чи зморшки, ідеальний манікюр без зайвих наворотів, ідеальна зачіска на блискучому темному волоссі… Поруч із нею Він у своїх розтягнутих джинсах та старому светрі, що виглядали з-під зім’ятого халата, почувався опудалом. І за халат Йому знову влетить… Але це не зупинило Його.

- Так, і вже давно, - твердо відповів Він. – Ще з тієї конференції у Відні.

Так, Вона пам’ятала ту конференцію. І пам’ятала гордість за Нього, за його доповідь, яку визнали однією з найкращих. Після закінчення секції Вона хотіла підійти до Нього, похвалити, сказати, що Вона пишається Ним… Але не змогла. Не насмілилася, навіть знаючи, що потім коритиме себе за це. Лише пізніше, на влаштованому організаторами конференції бенкеті Вона, ковтнувши терпкого вина, що розлилося по венам гарячою хвилею, прошепотіла Йому на вухо, поки колеги захоплено спостерігали за музичним перфомансом: «Ти молодець». Він зашарівся, немов дитина, яку зловили за крадіжкою цукерки з бабусиної шафки. Його погляд, по-дитячому радісний, трошки бешкетливий та усміхнений, змусив і Її усміхнутися йому у відповідь. Вже тоді Вона відчула це дивне тепло всередині, не від вина, а від чогось напівзабутого та далекого…

І зараз Їй знову стало тепло у грудях, немов не вона пила той гарячий чай, а Її серце, з кожним ковтком наповнюючись теплом та світлом. А Він прискіпливо простежив, щоб ніхто не потурбував Її під час цієї незапланованої перерви. Час немов зупинився, і тієї миті Вона помітила, що в Нього очі кольору моря у шторм, а на його скроні є тоненький шрам у вигляді півмісяця. А ще Вона раптом побачила, що за вікном кружляє лапатий сніг… Неначе в дитинстві… Тоді також був березень, завірюха та гарячий, зроблений бабусею чай з домашніми коржиками…

- Дякую… - тихо сказала Вона, і це коротеньке слово з її вуст пролунало так тепло і солодко, що Він посміхнувся, немов хлопчина, що отримав бажаний подарунок.

- Бережи себе. Ти мені потрібна… - сказав Він, перш ніж закрити за собою двері Її кабінету. А Вона ще довго відчувала це тепло у грудях. Не від чаю. Від цього прояву уваги, від цієї щирої посмішки… Вона жила сама з тих пір, як переїхала до Києва, щоб працювати у лікарні, де проходила інтернатуру. Батьки все кликали Її у гості, та в Неї ніколи не було часу. Вона і друзів розгубила майже усіх, залишилися лише найвідданіші та найтерплячіші, а ще залишилися колеги. З кимось вона лише віталася на східцях, з кимось навіть разом їздили відпочивати. Її це влаштовувало, адже колеги розуміли її зайнятість, бо й самі були такими ж. І з часом вона почала вважати друзями своїх колег.

Але цієї миті, стоячи на сходинках лікарні під холодним дощем, Вона зрозуміла: це була найбільша помилка в Її житті. І нащо тільки вона пішла до тієї сестринської!!!

- Та ви на неї подивіться. Це ж біоробот якийсь! Звісно, батьки диплом купили, пропхнули донечку… Знаємо ми таких… Я за своє життя у вісімнадцяти лікарнях працювала. Надивилася… А воно ото тоді сидить віями нарощеними кліпає. Прохвесорша… - зневажливий жіночий голос тягнув кожне слово ледачо та із задоволенням.

- Нууу... Вона ж вже скільки років працює, може, набралася розуму? – невпевнено запитав хтось. – Та й відділення при ній стало одним з найкращих…