8

 Останній штрих… Стрілки ідеальні, контур губ прицільно точний, очі блищать, життя – радісна фантазія для схвильованої мене. Збудження переповнювало кожну клітинну часточку на рівні генетичного вибуху – у нас Квітка народилася. Сьогодні хрестини. Ната планувала відкласти цю подію, поки дитина не підросте, але Лідія Степанівна усім дружно вправила мозок, бо немовля повинне бути похрещене на восьмий день після народження. Сперечатися з нею марна справа. Тому Ната здалася, оскільки дуже поважала маму Каті, а Захар зречено закусив вудила і взявся організовувати урочистий захід. Збиралися посидіти тісною компанією найближчих у затишному заміському комплексі, що знаходився в шістнадцяти кілометрах від Києва.

На дванадцяту чекали священника, аби перехрестити дитину, потім одразу до комплексу. Я активно гасала по квартирі, натягуючи сукню, бо спізнювалася. Негоже, щоб майбутня мама-хресна не встигла до похресниці. Сукню придбала спеціально для цієї урочистості. Вона привабила око насиченим, темно-бордовим кольором та покроєм на запах, який ідеально підкреслив талію і контур грудей під тканиною. Чудова річ. Дорога, правда. Але я твердо вирішила зрідка балувати себе, здоровий егоїзм тільки на благо, і не лише собі. Гарний настрій в тебе, гарний і в людей навколо тебе.

Моя однокімнатна квартира-студія, яку винаймала на Подолі, ближче до роботи, стогнала під квапливими кроками чорних замшевих туфель, бо я шалено спізнювалася. На ходу вхопила маленьку чорну сумочку, перевіривши чи взяла телефон та гаманець, і вилетіла у сонячний вересневий ранок. Блаженно втягнула свіжого повітря, втішаючись безтурботності буденності. Як же ж добре. Крила за спиною розправлені, летіла і дурнувато всміхалася. Ната, цей мій стан, називала «Повернення Будулая» (чотирисерійний фільм «Повернення Будулая», 1985 року, в головний ролях: Міхай Волонтір, Клара Лучко), тому що я постійно перебувала у піднесеному настрої. Новий салон відкрила, на нову квартиру перебралася, усе старе відкинула, навіть думками до нього не поверталася, хіба що зрідка. Складно перекреслити десять років життя з людиною, яку кохала. Бо я насправді кохала. Вірила, що все у нас буде: і дім, і дитина, і щаслива сім’я. Та життя показало цікавий фокус, котрий розгадати не вдається, бо воно майстерний фокусник, з досвідом.

Ігоря після того випадку я не бачила. Від слова зовсім. Лиш від свекрухи дізналася, що він потрапив у лікарню зі струсом мозку та переламаними руками, його збила автівка на переході. Таку версію озвучили оперативники, що прибули на місце трагедії, але я знала, хто насправді посприяв цьому. Дорікнути не сміла, але й не тішилася такому правосуддю. Жаліти собі заборонила. Мучилася над питанням, хто ж сплатив кредит, бо з’ясувати особу благодійника так і не вдалося. Навіть зв’язки Андрія не допомогли, проте чим більше думала над ситуацією, що склалася, тим далі схилялася до однієї кандидатури, яка б могла це зробити. Поки що підозри тримала при собі. Усе з’ясую, але трохи згодом. Ще лишився варіант банківської помилки, проте вірилося у подібне чудо слабо. Не з мої щастя такі подарунки від життя отримувати.

 Розлучення минуло без моєї участі, один раз зустрілася з адвокатом, підібраним з легкої руки Каті, і ще один раз ходила до РАЦСу – все! А от Тамара Василівна дзвонила безперервно, вимолюючи зустрічі. Я здалася, хоча Катя невдоволено сопіла через це рішення. Я ж не могла не поговорити з цією чудовою жінкою. Вона мала повне право знати, що насправді відбувається. А потім з’ясувалося, що Катя сопіла недарма, зате я отримала гарний урок на майбутнє. Наївність у тридцять - це діагноз!

Ми зустрілися у кафе, облюбоване мною та дівчатами. Була обідня пора, серпневе сонечко тішило гарячими променями, мій фейс відсутністю синців, що нарешті зійшли, проте я продовжувала накладати тонкий шар косметики. Невпевненість якась сиділа в середині. Ляклива та нездоланна.

- Ірочко, чому ти не приїздиш до Ігоря? Все ще можна налагодити. Навіщо це розлучення? Збираєшся покинути його у такий складний час? – зайшла з докорів жінка, насупивши ідеальні мальовані брови.

Пухкенька та доглянута, вона скидалася на запашну пампушку, якою хочеться лише милуватися, та борони Боже скуштувати.

- А він не розказував вам, що між нами сталося?

- Ні, він взагалі забороняє вимовляти твоє ім’я.

Чомусь не здивувалася, почувши це.

- Ми розлучаємося, бо Ігор не хоче будувати справжню сім’ю. Він не бачить себе з дітьми, а я не уявляю себе без них. Я хочу стати мамою, а поруч з вашим сином це не можливо.

- Що за дурниці ти кажеш? – посипала жінка праведним обуренням. – Він ще просто не готовий. Батьківство – це дуже відповідально.

- А коли він буде готовий? Бо я не хочу чекати його дозрівання, і не буду, - відповіла не менш заповзято. Подібна розмова відбувалася між нами  не вперше. – Та й Ігор останнім часом зациклився на іншому. Ви помітили за ним зміни?

- Які?

- Тамаро Василівно, він грає і програє, а ще почав пити і куривом бавитися, - про те, що її синок по-звіриному мене побив, воліла змовчати. Вона мати, як не крути.

- Та що він там програє?! – фиркнула моя співрозмовниця, а я отетеріла.

- То ви знали?

- Звичайно.

- І Герман Павлович?

- Так. Але я заборонила йому тиснути на сина. Це просто мимовільне захоплення, воно мине, - відповіла вона із виглядом знавця єдино правильної істини.