1

Березень 2021 року

У темряві ховався морок, переповзав у душу, жбурлявся в мене склянкою, яка врізалася в стіну біля ніг та розлетілася на дрібні друзки. Один уламок боляче впився в ногу, напевно, й кров виступила, тому що відчувала щось тепленьке. Воно збігло поміж пальці, просто в замшеву туфлю. Липко, тепло і неприємно. Очей не розплющувала, хоча добре знала - він дивився на мене. Випікав душу, ніби не знав, що її там давно нема. Йому віддала. Поклала на тацю, приправила млістю і солодом, піднесла до рота, аби запаху напився та слиною захлинувся.

- Не хочу тебе! – кричав несамовито. – Геть з дому. Кому сказав! Жалощі залишиш бездомним псам!

Я стою. Слова ножем по серцю. Не в переносному  значені. Що далі пожбурить? Скло ранить не згірше словесних катюг. Чую як скриплять дощечки підлоги під колесами візочка. Щось шарудить, дивний звук просвистує у вухах, а я очей однаково не розплющую. Гах! Мабуть, наступна склянки втрапила у двері. Нащо кидається? Все одно не в мене цілить. Вистава для переляканої дівчинки не вдалася, бо я давно доросла пані, у якої лапша не затримується на вухах. Умію відрізнити бренд від підробки. У нього очі бринять болем і любов’ю. Мене гнав, думав так краще буде. Не буде. Ніколи! Його любов не в тілі, вона в очах.

Уважно прислухаюся до звуків навколо себе, не чую шарудінь коліс, його дихання, удару. Завтра доведеться купити новий набір склянок. Бо ми, як у кіно про отих містера та місіс Сміт (фільм «Містер та місіс Сміт», 2005 року, в головних ролях: Бред Пітт та Андженліна Джолі), сік будемо пити з надбитого посуду. Він гадав, якщо перетовче склянки, то і нас на друзки розколе, а не на ту напав! Я склеювати не буду, плакати також, поїду і куплю усе нове, занесу в дім, а потім сяду йому на колінця, і чорта з два мене хтось з місця рушить.

Затишшя. Бобік здох, чи перезаряджає пукавку? Повертаю голову, розплющую одне око, наче периметр чистий, даю волю іншій лупалці і помічаю його чорні очиці, що кліпають спідлоба. Глибоко втягнула повітря ніздрями, аж в голові закрутилося, зціпила зуби, аби не спаскудити рота словесним проносом. Не піду! І причини йому для цього не дам.

Він дивився невідривно. Смалив чорнотою, загрібав душу, гострими шпичаки рвав розжарене напруження між нами. Якось бачила по діскавері шлюбні ігрища хижаків, оце у нас щось подібне. Певно, теорія Дарвіна, що людина пішла від мавпи, таки має в собі крихту правди.

Скрипить підлога, міцні руки лягають на колеса та рухають їх. О-у-у, то він конкретно розійшовся, якщо руки в хід пустив. Нарешті дав їм роботу, лінивець нездалий. Життя йому не миле! А про мене хто подумає? Усі чоловіки егоїсти. Усі до одного. Тому ми їх і любимо.

Візок набирає ходу, колеса обертаються швидше під вправними рухами великих чоловічих долонь. Крути, милий! Тобі тонус не можна втрачати. Лікар сказав, що перший рік після травми найважливіший, а ти усе профукав. Хоча один м’яз у тебе постійно в тонусі, просто чудо якесь.

Він котить візка на мене, наче збирається врізатися. Не злякав. Ця вистава не має гідного глядача. Якби я не знала його іншим, подумала б, - точно збирається скалічити, але ті непроглядні ночі, віддані лише мені, ті погляди, сховані під насупленими бровами, - тільки мої, той тамований подих, що боявся порушити мій сон - усе це наше. Він залежний мною.

У погляді нема страху. Його тіло рухається в такт скаженим рухам рук: швидко, стрімко, зухвало. Зуби зціплені, губи побіліли, жовна крутять щелепу, поглядом можна залізо пиляти. Здається, що зараз мене розмажуть по стінці. Я не дихаю. Не кліпаю. Не рухаюсь. Напевно, статуї в музеях живіші, аніж я. Відстань скорочується, зляку хочу заплющити очі, проте не встигаю, візок, за крок до цілі, зупиняється. Раптово, наче осічка в гвинтівці. Я впевнена, що він стер руки до крові, коли гальмував. Потім перекисем оброблю.

- Смілива? – цідить він, прикривається люттю, а в очах суцільний розпач. – Думаєш, злякати хотів? Не вгадала. Я тебе…

- Не любиш? – звук вийшов харкаючий, ніби насправді легені виплюну. – І ти мене не любиш? Справді? Колишній гівнюк повернувся?

- Не зли мене.

- Бо ти знову кинеш склянку, але в мене не поцілиш. Ти ж без мене не можеш… Правда?

Я відліплююся від стіни, нахиляюся, нахабно хапаю його футболку тремтячою рукою. Пальці так скрутило, що, мабуть, ніколи не повернуться до колишнього стану. Він не торкається мене. Тримається за поручні, як Ной за свій ковчег. Кожній тварі по парі. Моя тварюка трохи підбита і сильно пручається щастю, яким я збираюся для нього стати. Не вбереже мене від себе. Нікуди не подінеться. Я хочу сина з такими ж чорними очима. І я його матиму.

- Чого мовчиш? – хриплю йому на вухо, торкаюся щокою колючої щетини. – Я тебе знову не рятуватиму, краще сама приб’ю. Скажи, хіба так складно любити? – я чую як повітря свистить в його ніздрях. – Люби… Просто люби мене!

Його рука лягає мені на потилицю, пальці затискають волосся, тягнуться вустами ближче.

- А ти?

- Хіба не видно…

- Ти вгробиш своє життя.

- Ти цього не дозволиш.

- Я на половину справжній…

- Справжність не вимірюється здатністю дибати на своїх двох.

- А чим?

Я трохи відсторонююся і дивлюся йому в очі. Чорні, гострі, непроглядні…і люблячі.