А світло дали?

— Якого біса! 

Марійка якраз починала вечеряти, коли кімната поринула у темряву, таку густу, що вона не могла побачити навіть кецик підсмаженої курки на зубцях виделки.

Місяц тільки почав зростати, та ніякого світла він ще не давав – Марійка ледь розгледіла тьмяний силует вікна. Обережно поклавши виделку на стіл, дівчина встала з дивана, і, витягнувши руки, мов лунатик, попленталася на кухню. У темряві квартира раптом стала ворожою та чужою.

Марійка не пам'ятала, куди вона поклала сірники, бо зазвичай плита запалювалася п’єзо-кнопкою (авжеж, зараз вона не працювала). Натрапивши на дублянку, що висіла на плічках, Марійка раптом згадала про запальничку в кишені і полегшено видихнула. Нехай з маленьким, але все-таки вогником, Марійка швидко зайшла на кухню і включила газ на всіх конфорках. Кухня висвітлилася примарним холодним світлом.

Сівши на стілець, Марійка нарешті видихнула. Тепер головне знайти свічки, і все, нічого страшного. Слава богу, свічки залишилися з Нового Року — довгі, кручені, ароматизовані ваніллю. Але де вони? Добре, якщо на кухні, а якщо ні? Марійка могла засунути їх куди завгодно. Вона пошарила в ящику з усілякими господарськими дрібницями, і — о, диво! Ось вони, свічки. Марійка запалила відразу обидві, але за кілька секунд передумала і задула одну – треба економити, хтозна, коли світло дадуть.

Дівчина пройшла в кімнату, застромила свічку в свічник, поставила на стіл. А це навіть має дуже романтичний вигляд — вечеря при свічках, для неї однієї.

Коли з їжею було покінчено, Марійку злегка кольнула нудьга. Поки що укол був майже нечутливий, але хто його зна, скільки ще доведеться так сидіти. Марійка віднесла тарілку на кухню та повернулася до кімнати, сіла на диван. Що робити? Чим зайнятися?

Читати — занадто темно, очі можна зіпсувати, та й нема чого. Марійка вже давно читала книги з електронного рідера, який був, ха-ха, без підсвітки. А що ще робити? Розкласти пасьянс? Малювати трояндочки на полях старих газет? Лягти спати? Рано ще, годин дев’ять тільки. Марійка була холериком, і сидіти без діла для неї було наче тортури.

Дідько, наскільки люди залежать від електрики. Як нудно сидіти без світла. А ще – лячно. Марійка начебто з дитинства не боялася темряви, але тепер маленька затишна квартира, куплена батьками, здавалася величезною, чужою та моторошною. Від того, що свічка лише трохи розсіювала морок, по кутках він ставав тільки густішим. Марійка зіщулилася і раптом згадала про телефон.

Хотілося з кимось поговорити — з мамою, з татом, та навіть із братом Михайлом вона зараз не відмовилася б, хоч вони й терпіти один одного не могли. Хотілося просто почути рідний голос. Зараз вона пожалкувала, що в неї звичайна застаріла кнопкова дзвонилка, а не новомодний сенсорний гаджет з інтернетом та іграми, як у Вікусі. А може, подзвонити їй? А що, це ідея! Вона може заїхати машиною, і вони поїдуть до кафе чи клубу. А потім Віка підкине її до батьків, та Марійка переночує у них.

Підскочивши з дивана, Марійка радісно заметушилася у пошуках телефону. Потім згадала, що залишила його у ванній кімнаті. Вона мала звичку тягати з собою телефон скрізь, хоча важливі дзвінки приймати було особливо ні від кого. Поставивши свічку на тумбочці у передпокої, Марійка заскочила у ванну, і… раптом впала, боляче вдарившись головою. Забула витерти підлогу після того, як прийняла ванну, та й поїхала на мокрій плитці.

Від удару в очах каганці засвітились. Марійка вдарилася об одвірок потилицею і тепер сиділа на підлозі, шипаючи від болю і потираючи голову. Крові начебто не було, але велика шишка вже почала утворюватися. Та ще й невдало приземлилася на стегно — буде синець. Випрямлятись було боляче. Насилу вставши, Марійка намацала на пральній машині телефон, і, накульгуючи, повільно рушила в кімнату. Так, про танці на сьогодні можна забути.

Акуратно приземлившись на диван, Марійка розкрила жабку і застогнала вголос. Вона ледве подолала бажання запустити телефон у стіну — адже він не винен, що вона забула його зарядити. Господи, ну як на зло, все один до одного.

Марійка заплющила очі, і по її обличчю потекли злі сльози — від болю та образи. Голова пульсувала, в очах трохи двоїлося. Хоч би не струс мозку, це було б чудовим завершенням вечора.

Різка тріль дверного дзвінка змусила Марійку підскочити на місці. Серце зайшлося в шаленому стуку — раптові звуки в темряві не сприяють спокою. Обережно підвівшись, Марійка взяла свічник, і, почуваючи себе героїнею готичного роману, повільно рушила до дверей.

— Хто там? — Марійка розліпила пересохлі губи. Голос нагадував комарячий писк.

За дверима почулася метушня, після якої пролунав надтріснутий голос сусідки.

— Марійко, це Ганна Павлівна, із сорок восьмої. Відчини двері на хвилиночку.

Марійка полегшено перевела подих, потяглася до замку та відчинила двері. Сусідка стояла на сходовій клітці, яка була освітлена тільки свічкою в Машиній руці. «Дивно, як вона у темряві дійшла?» — майнула думка в голові дівчини. Ганна Павлівна жила на два поверхи нижче.

Бабця стояла нерухомо, уважно дивлячись Марійці у вічі. Її губи розтяглися в добродушній усмішці.

— Марійко, дитино, чи дали світло?

— Ні, Ганно Павлівно, як бачите.

Очі сусідки метнулися Марійці за спину.

— А коли дадуть?