ПЕРЕМОГА

Потій Іван Кузьмич, мій прадід, пройшов усю війну. Від перших її днів і до самої Перемоги. Пройшов через відступи сорок першого, через голодні окопи, багнюку, холод, артилерійські обстріли і смерть товаришів. А навесні сорок п'ятого повернувся додому. Без оркестрів, без урочистих промов і квітів. Без салютів, маючи купу болячок і поранень з якими був нікому не потрібний. Просто одного дня з'явився на вулиці Гришиного. По дорозі йшов худий, змарнілий чоловік у вигорілій гімнастерці, потертій пілотці з подряпаною червоною зіркою та стоптаних чоботях. За плечима висів речовий мішок — усе його фронтове багатство. Біля хвіртки він зупинився. Довго дивився на хату, на стару грушу біля воріт, на подвір'я. Усе було знайоме й водночас чуже. Наче він прийшов не додому, а в гості.

Настя першою побачила чоловіка. Спочатку навіть не повірила власним очам. Завмерла посеред двору, випустила з рук відро, і воно з брязкотом покотилося землею. Вона лише прошепотіла: «Іване...» — і побігла назустріч. Вони зустрілися посеред двору. Не говорили. Не могли. Лише стояли, обнявшись, і плакали. Так плачуть люди, які вже перестали сподіватися побачити одне одного живими. Коли зайшли до хати, Іван Кузьмич зняв пілотку, перехрестився на образи й сів за стіл. Навпроти нього на столі стояла фотографія Колі. Молодий, усміхнений, красивий хлопець дивився на батька з пожовклої світлини. Таким він і залишився назавжди — молодим. Іван довго дивився на сина, не відводячи очей. Настя сіла поруч, притулилася до його плеча і знову заплакала. Він обійняв її незграбно, несміло. За роки війни відвик від простих людських ніжностей. Війна зробила його жорсткішим, висушила душу, але сльози все одно текли по щоках фронтовика.

У ті дні плакали всі. Ті, до кого повернулися чоловіки, і ті, до кого вони вже ніколи не повернуться. Плакали матері, дружини, діти. У когось це були сльози радості, у когось — сльози горя. Але на смак вони були однаковими — солоними. Бо Перемога далася страшною ціною. Гіркою була вона. За неї заплатили мільйонами життів, спаленими селами, розбитими долями та осиротілими дітьми. Тому радість того травня завжди мала гіркий присмак.Вона мала гіркий присмак доти, доки ще були живі фронтовики. Які знали, якою ціною дісталась, ця ПЕРЕМОГА.

Недовго прожив після війни Іван Кузьмич. Фронт не відпускав навіть тих, хто повернувся. Рани, хвороби, виснаження й пережите забирали людей уже в мирний час. Одного дня не стало й його. Та пам'ять залишилася.

Минали роки. Старіли Настя, Марія та інші жінки, які пережили війну. Але щовесни, коли над селом лунало журавлине курликання, вони виходили з хат і довго дивилися в небо. Вдивлялися в ключі білих журавлів, ніби шукали серед них своїх чоловіків, синів і братів. А раптом один відстане від зграї? А раптом закружляє над хатою? А раптом це повернувся хтось із тих, хто не дійшов додому?

І я щовесни ловлю себе на тому самому. Почую в небі журавлиний клекіт — і мимоволі піднімаю голову. Дивлюся вслід птахам і думаю: а може, серед них летить і мій прадід? Може, прилетів провідати рідну землю, подивитися, чи стоїть ще його хата, чи пам'ятають його нащадки. І поки ми пам'ятаємо їхні імена та їхні долі, вони не зникли. Вони просто стали зграєю білих журавлів.