ВИЗВОЛЕННЯ

1

Роменщину окупували у вересні. І так склалися події, що визволили також у вересні.

Німці відступали поспіхом. Котилися на захід, мов зграя вовків, яких нарешті вибили з чужого лігва. Та навіть тікаючи, намагалися прихопити з собою все, що могли.

Вивозили зерно. Худобу. Сільськогосподарський реманент. Молодих хлопців і дівчат — на роботи до своєї Німеччини. А те, що не встигали вивезти, палили. Нищили. Перетворювали на попіл.

Підпалили й Гришине.

Та село не дало себе спалити. Гасили всім миром. Носили воду відрами, коритами, навіть горщиками. І врятували.

Коли в село увійшли радянські війська, люди зустрічали їх як рідних. Несли хто що мав. Хтось окраєць хліба. Хтось глечик молока. Хтось жменю яблук. 

Жінки плакали. Старі хрестилися. Діти бігли поруч із солдатами.

Та найголовніше було навіть не це.

Почали приходити листи.

Листи з фронту.

Для багатьох вони означали більше, ніж хліб. Більше, ніж мир. Вони означали, що рідна людина ще жива.

До двору Насті Потій зайшла молоденька листоноша Тоня. Настя саме несла згорбившись мішечок із посадковою картоплею на город. 

Весна 1945 року вже вступила у свої права. На городах люди поспіхом садили картоплю, городину, білили облуплені хати після зими, ремонтували тини завалені снігом.

Життя поволі поверталося до села.

Побачивши листоношу, Настя аж спіткнулася. Зупинилась. Мішечок вислизнув із рук і важко гепнувся на землю. Серце стислося. Ноги стали ватними.

Жінка безсило присіла просто на мішок.

У голові вертілася лише одна думка:

"Лист... чи похоронка?"

Тоня усміхнулася.

— Танцюйте, тітко Настю! Танцюйте!

У Насті аж відлягло від серця.

Вона підхопилася на ноги.

— Від кого? Від Івана? Від Колі?

— Від обох одразу. Пощастило вам.

Настя схопила трикутнички тремтячими руками. Пригорнула їх до грудей. Наче найдорожчий скарб.

— Ніно! Гришо! Віро!

Голос її лунав на все подвір'я.

— Ану мерщій сюди! Листи від тата й Колі!

Діти вибігли з городу і мерщій до мами. Наввипередки..

А листоноша пішла далі вулицею.

Посміхаючись.

Добре приносити людям добрі звістки. Інша справа — похоронки. Тоді ноги самі не хочуть заходити у двір. Тоді хочеться розвернутися й утекти. Не бачити, як чорніє від горя людське обличчя. Не чути крику матері. Не дивитися в очі дітям. Але правда є правда. Якою б страшною вона не була.

Сусіди почали сходитися до тину. Новини з фронту завжди слухали всією вулицею.

Ніна обережно розгорнула листа.

І почала читати:

— «Привіт мої любі! Настю, Ніно, Гришо, Віро.

Скучив за вами дуже. Щодня думаю про дім. Хочу якнайшвидше побачити вас, обійняти. У мене все добре. Б'ємо проклятого супостата міцно. Вже наближаємося до їхньої Німеччини. Ось доженемо їх до самого Берліна, спалимо його — і додому.

Не можу дочекатися тієї миті, коли побачу вас усіх. Настю, відпиши, як там Коля. Чомусь його листи до мене не доходять.

Бувайте мої любі.

До скорої зустрічі».

Запала тиша.

Настя витирала сльози кінчиком хустки.

— Читай тепер Коліного.

— Я! Я буду читати! — вигукнув Гриша.

— Читай, сину.

Хлопчик старанно розгорнув лист.

— «Бажаю здоров'я, мамо!

Привіт Ніні, Гриші та Вірі. Ви вже, мабуть, зовсім повиростали. Як же я за вами сумую! Але нічого. Скоро побачимося.

У мене все добре.

Стоїмо зараз біля річки Одер. З дня на день будемо форсувати. Так що коли ви отримаєте цього листа — я вже буду на тому березі.

Всіх міцно обіймаю.

Батькові привіт.

Бо його листи до мене чомусь не доходять».

Микола поставив крапку саме вчасно. Пролунав сигнал шикуватися. Він швидко склав листа трикутником. Написав швидко адресу отримувача.

Передав польовому листоноші.

Хотілося, щоб лист устиг піти до наступу. Але це навряд. 

У строю він стояв у третій шерензі. Бійці мовчали. Чекали. Перед строєм з'явився вже пожилий командир полку. Поруч з ним ішов політрук. Полковник повільно оглянув людей, зупиняючись на кожному обличчі, посміхаючись кожному бійцю. Наче хотів запам'ятати кожного.

Кожне обличчя.

Кожен погляд.

І лише коли шеренги закінчились, тоді заговорив.

Не як командир.

Як батько.

— Товариші... Друзі… Цієї ночі ми форсуватимемо Одер. Для успіху операції потрібна група добровольців. Вона відволікатиме вогонь противника на себе. Я не приховуватиму правди. Багато хто з нас не повернеться додому. Я знаю, що війна вже майже закінчилася. Усі хочуть дожити до Перемоги. Але саме так вона і здобувається.Перемога. Жертвами. Великими жертвами і сміливістю та стійкістю наших бійців. Тому цю групу добровольців я поведу особисто.

Політрук здивовано повернув голову і подивився на командира. Уважно і з повагою.

І раптом голосно сказав:

— Я теж іду.

Навіть полковник здивувався після цих слів. Бо знав цього чоловіка давно. Знав як він всю війну трусився за свою шкіру, намагався не підставлятися лишній раз. Навпаки, підставляв інших. Не чекав від нього такого.

Потім полковник випростався, став струнко.

— Хто зі мною — вийти зі строю.

Спочатку вийшов один солдат.

Потім другий.

Потім ще кілька. Ще, ще, ще…

Микола навіть стрибнув уперед, щоб не бути останнім. 

За кілька секунд увесь полк зробив крок уперед..

На очах старого полковника блиснули сльози. Затремтіли порепані губи.

Він довго мовчав. Знову оглядав стрій. Дякував поглядом кожному.

Потім тихо сказав:

— Дякую вам, синочки… Чекаємо особливого наказу.

І більше нічого не зміг додати.

Особливий наказ надійшов рівно опівночі.

А через годину почалося форсування Одера.