4

4

   Настя Потій сунула малому Гриші в руки вузлик із харчами.

— Бери Віру і мерщій до Стрижавки. У яр, де криничка. Знаєш де?

Гриша кивнув.

— Знаю.

— Чекайте там. Ми з Ніною сховаємо, що ще можна сховати, і прийдемо до вас. Тільки дивіться мені — від кринички нікуди не відходьте.

— Та зрозумів я, мамо. Зрозумів.

Гриша взяв за руку маленьку Віру й потягнув до дверей.

Дівчинка почала пручатися.

— Мамо... мамо...

— Іди з братиком, доню. Я скоро прийду. Іди.

Коли діти вибігли з хати, Настя з Ніною кинулися до хліва.

Над селом уже висіла тривога.

По вулиці бігали люди.

Хтось гнав корову в яр.

Хтось ніс мішок картоплі.

Хтось поспіхом закопував у садку сало чи зерно.

Від Ромен долинав глухий гуркіт моторів.

Війна прийшла в село.

Тепер це вже відчували всі.

— Ніно, вижени курей із двору, — наказала Настя. — Жени до Курячого ставка. У верболози.

— А яструб? — занепокоїлася дівчина. — Поб'є ж курей.

— Нехай уже яструб б'є, ніж цим бузувірам дістануться.

І Ніна побігла по двору зганяючи курей до купи.

Кури металися, кудкудакають, розлітаються в різні боки. Дівчина розмахувала руками, виганяючи їх через хвіртку.

А Настя вже тягнула з хліва Малютку.

Невеличку худеньку корівчину.

Свою годувальницю.

— Ходімо, Малютко... Ходімо, моя хороша...

Корова невдоволено мукала, мотає головою, намагається вирватися.

Ще хвилину тому вона спокійно жувала соковиту бурякову гичку. А тепер господиня чомусь тягла її невідомо куди.

Настя завела корову в густі кущі за городом, прив'язала й принесла цілий оберемок гички.

— Їж, моя красуне. Тільки не мукай.

Корова почала жадібно жувати. Настя озирнулася навколо й побігла назад. Біля двору вже чекала Ніна.

І саме тоді вони почули голоси.

Чужі.

Різкі.

Гортанні.

Не по-нашому.

У Насті похололо всередині.

— Німці... — видихнула вона.

І відразу схопила дочку за руку.

— До хати! Швидко!

Вони влетіли всередину.

Настя зачинила двері й заметалася поглядом по хаті.

Біля печі лежав старий одяг, який вона нещодавно використовувала, коли вичищала сажу.

Вона схопила його й сунула доньці.

— Одягай.

— Але ж він брудний...

— Тобі що, до кавалерів іти?

Голос матері зірвався.

— Зараз такі кавалери прийдуть, що крий Боже...

Настя перехрестила себе.

Потім дочку.

— Швидко!

Ніна почала натягувати стару куфайку й подерту спідницю.

А надворі вже чулося тупотіння чобіт.

Гучний сміх.

Перегукування.

Німці зайшли у двір.

— Швидше! — підганяла Настя.

Коли дівчина переодяглася, мати критично оглянула її. І все одно залишилася незадоволеною. Підійшла до печі. Відчинила заслінку. Провела рукою по сажі. Долоня миттю почорніла.

Настя підійшла до доньки й почала розмазувати сажу по її щоках, чолі та шиї.

— Мамо...

— Мовчи.

Чорні потьоки вкрили гарне молоде обличчя.

— На піч. Лізь на піч.

І саме в цей момент у двері загрюкали прикладом.

— Швидко!

Ніна видряпалася на лежанку й забилася в найдальший куток.

Настя вийшла до сіней.

До хати зайшли троє.

Вгодовані.

Червонопикі.

Самовпевнені.

На них були сірі мундири з закачаними до ліктів рукавами.

На грудях висіли чорні автомати.

Від них тягнуло потом, пилом і чужиною.

— Зольдат? — запитав один. — Партизан? Є?

— Немає нікого.

— Іскать!

— Шукайте...

Голос Насті тремтів.

Один із солдатів одразу пішов до печі. Зняв автомат із плеча. Направив на шторку, яка закривала лежанку.

— Ні! — вихопилося в Насті.

Німці насторожились.

Одразу схопилися за зброю.

Клацнули затвори.

Солдат різко відкинув штору.

Ніна забилася в куток лежанки.

Величезні перелякані очі дивилися вниз.

— Донька! — кинулася Настя. — Це моя донька. Вона... хвора трохи. Божевільна.

Кілька секунд німці мовчки дивилися на Настю.

Потім на перемазану сажею Ніну.

І раптом зареготали.

Голосно.

До сліз.

Один навіть схопився за живіт, так його скрутив регіт.

Після того солдат біля печі підняв руку.

Поманив дівчину пальцем.

— Ком... Ком...

Ніна підповзла ближче до краю лежанки.

Але вниз не спустилася.

Боялася.

Німець поліз до кишені. Витяг щось блискуче. Простягнув угору.

Цукерку.

Ніна машинально взяла.

І в ту ж мить німці втратили до неї будь-який інтерес.

Повернулися до Насті.

— Яйко... млеко... сало...

Настя ледь не заплакала від полегшення.

— Є. Є все.

І поспішно повела їх із хати.

Подалі від доньки.

— Ходіть. Зараз дам.

Коли двері зачинилися, Ніна жбурнула цукерку через усю хату. Вона вдарилася об стіну й упала на долівку.

Дівчина розридалася. Її тіло тремтіло. Сльози текли по щоках, змиваючи сажу. Чорні патьоки розмазувалися по обличчю.

За деякий час до хати повернулася Настя.

Глянула на цукерку.

Потім на доньку.

І важко зітхнула.

— Що ж ти добром розкидаєшся...

Підняла цукерку.

Поклала до кишені.

— Вірі віддамо.

Ніна мовчала.

— Усе забрали, — сказала Настя. — Яйця забрали. Молоко забрали. Дві курки повернулися до двору — так вони їм голови поскручували.

Вона підійшла до печі.

Погладила доньку по голові.

— Злазь.

— Вже пішли?

— Пішли.

— Куди?

— За братом і сестричкою.

Надворі вже сутеніло.

Десь далеко ще гуркотіли машини окупантів.

А вони рушили до Стрижавки.