3

3

Про розбомблену колону і про те, що німці вже наближаються до села, Марія дізналася в один і той самий день — десятого вересня сорок першого.

Вона сиділа за столом на тому самому місці, де ще зовсім недавно сидів Петро.

На столі лежав вишитий рушник, під яким давно вистиг хліб. Біля печі стояли чавунці, на лаві — недошита сорочка для Митька. У хаті пахло сухими яблуками, які сушилися на печі, свіжим хлібом і осінню.

Марія дивилася на старий стіл і згадувала чоловіка.

Його обличчя.

Його усмішку.

Його голос.

Те, як він поправляв шапку перед виходом із хати.

Те, як сміявся.

Те, як брав на руки Марусю.

Але спогади розмивали сльози.

Вона їх не витирала.

Сльози скрапували на стіл — саме туди, де колись лежали його великі, натруджені руки.

Жили собі.

Працювали.

Ростили дітей.

Збудували хату.

Посадили садок.

Народили двох синів і донечку.

Живи та радій.

Так ні ж.

Прийшла війна.

Увірвалася до їхнього життя чорною примарою.

І все перевернула.

Наче хтось взяв і загасив світло.

Залишилися лише спогади.

Лише тіні колишнього щастя.

"Не вірю..." — волала душа.

"Живий він. Живий..."

Марія вперто відганяла від себе лихі думки.

Та вони все одно повзли в голову.

Повзли, як осінній холод через щілини у вікнах.

Раптом скрипнули двері.

До хати влетіли Олексій і Митько.

Розчервонілі, захекані.

— Мамо! — вигукнув Олексій прямо з порога. — У тітки Мотрі поранений із колони живе!

Марія аж здригнулася.

Серце так і штовхнулося об ребра.

Вона підняла очі на сина.

У них спалахнула надія.

Та сама надія, яка не давала їй заснути вже кілька ночей.

— Піди, Олексію... — швидко сказала вона. — Запитай його. Чи не бачив батька. Може, щось знає. Може, поруч були...

Голос її затремтів.

— Збігай, синку. Збігай.

— Я миттю, мамо!

Олексій крутнувся на одній нозі й стрілою вискочив надвір.

Митько кинувся слідом.

— Митьку! — гукнула Марія.

Хлопець зупинився неохоче на порозі.

— Залишся.

— Мамо! — аж стогнав він. — Ну мамо! Я теж піду з Олексієм!

— Ні.

Марія підвелася з-за столу.

Підійшла до вікна.

За шибкою село жило якимось дивним, тривожним життям.

По вулиці поспішали люди.

Жінки переносили клунки.

Старі сиділи біля воріт і дивилися на шлях.

Над селом висіла тривога.

Наче перед грозою.

— Біжи до Курячого ставка, — сказала Марія. — Там Маруся з дівчатами грається. Забери її додому.

— Навіщо?

Марія довго дивилася на дорогу, що вела до Ромен.

Потім тихо відповіла:

— Думаю... скоро в селі німці будуть.

У хаті запала тиша.

Навіть мухи біля вікна ніби перестали дзижчати.

Митько мовчки ковтнув слину.

Вперше слово "німці" прозвучало не десь далеко, на фронті.

А тут.

Біля самого порога їхньої хати.

Олексій біг городами, не розбираючи дороги.

Перестрибував через рядки буряків, що вже наливалися осінньою силою. Наступав на перестиглі огірки, і ті з тріском лопалися під ногами, розбризкуючи насіння навсібіч. Воно летіло, мов дрібні осколки. Ноги раз у раз плуталися в товстому гарбузинні, яке розповзлося по межах і борознах. Кілька разів хлопець ледь не впав, але щоразу втримувався й біг далі.

Серце калатало в грудях.

Якщо поранений справді був із тієї колони, то міг знати щось про батька.

Міг бачити його.

Міг сказати, що тато живий.

За цією надією Олексій і мчав через городи.

Нарешті попереду показалася хата тітки Мотрі.

І хлопець раптом зупинився.

Щось було не так.

По двору ходили чужі солдати.

У сірих мундирах.

У темних касках натянутих на самі очі.

Вони безцеремонно нишпорили по господарству, заглядали до хліва, відчиняли комори. Один німець тягнув за ноги двох курей, інший уже вилазив із курника з цілим оберемком переляканої птиці.

По подвір’ю літало куряче пір'я.

Кури несамовито кричали й металися під ногами солдатів.

Олексій миттю впав у картоплиння і завмер.

Навіть дихати боявся.

Обережно розсунув бадилля.

Посеред двору стояв офіцер.

Високий.

Худий.

Настільки худий, що його обличчя скидалося на череп, обтягнутий тонкою жовтуватою шкірою. Глибоко посаджені очі холодно дивилися на тітку Мотрю, ніби перед ним була не людина, а худоба.

На ньому була чорна форма, ретельно випрасувана, начищені до блиску чоботи й кашкет із сріблястим знаком над козирком.

У руці офіцер тримав нагайку.

Чорна шкіряна рукавичка стискала її так само легко, як інші люди тримають лозину.

Перед ним стояла тітка Мотря.

Висока, сухенька, у темній хустині.

Вона весь час щось пояснювала, показувала руками в бік хати, але офіцер лише кривив тонкі губи й щось коротко відказував німецькою.

Олексій не розумів жодного слова.

Лише чув різкі уривчасті звуки чужої мови.

Від них по спині побігли мурашки.

Хлопець напружив слух.

Але вітер ніс голоси в інший бік.

Тоді він наважився підповзти ближче.

Повільно.

Обережно.

Щоб не шелестіло сухе картоплиння.

Щоб не тріснула під коліном гілка.

Щоб жоден із німців не помітив його.

Метр за метром він добирався до двору.

І в ту ж мить хлопець побачив, як офіцер повільно повернув голову в його бік.

Наче щось відчув.

Наче відчув чужий погляд.

Серце Олексія на мить завмерло.

Але німець знову перевів погляд на тітку.

— Зольдат? Партизан? — ламаною українською запитав офіцер.