2

                                                                        2

У Ромнах вони побули недовго. Із фронту надходили тривожні новини — одна гірша за іншу. Люди ще шепотілися про Київ, про оточення, про відступи, але вже й без слів було зрозуміло: війна котиться сюди, все ближче.

Через два дні мобілізованих знову вишикували в колону і вони рушили шляхом у бік Прилук.

Стояв початок вересня сорок першого.

Дні ще були теплі, майже літні, але ранками над полями вже стелився холодний молочний туман. У повітрі пахло сухою стернею, пилюкою і димом далеких згарищ. Небо висіло високе, блякле, вицвіле від спеки й війни.

Колона повільно сунула битим шляхом.

Сотні ніг човгали по сухій землі, здіймаючи густу куряву. Вона осідала на чоботах, полотняних штанях, сірих гімнастерках, на змучених обличчях. Люди йшли в чому довелося: хто в старій шинелі ще царських часів, хто в піджаку, хто в селянській свиті. За плечима — торби, мішки, вузлики. У декого до ременя були прив’язані алюмінієві кружки, ложки, казанки — вони дзенькали в такт ході.

Попереду, десь далеко над дорогою, тягнувся скрип коліс. Підводи везли мішки, ящики з патронами, бочки з водою. Коні важко форкали, відганяючи мух.

Люди в колоні говорили тихо, уривками. Хтось переказував останні чутки з фронту. Хтось згадував дім. Хтось сперечався про те, чи скоро німця проженуть назад.

Іноді над колоною раптом спалахував сміх.

Короткий. Грубуватий. Живий.

Хтось ляпав дурний жарт, інший підхоплював — і вже кілька чоловіків реготали так щиро, ніби не йшли назустріч смерті.

Вони сміялися їй просто в лице.

А смерть, мабуть, дивилася на них і думала:

"Дивні ці люди..."

Петро Вирва ішов на чолі своєї групи. Високий, худий, засмаглий, із твердим, трохи втомленим обличчям. Піт темними плямами проступав на сорочці між лопатками. Торба била по боці в такт крокам.

Колона звивалася шляхом, мов довга сіра гадюка.

Обабіч дороги лежали поля.

Ще зовсім недавно на них шуміла пшениця — густа, золота, жива. А тепер лише стерня стирчала із землі, гостра, суха, наче тисячі маленьких багнетів. Подекуди чорніли недожаті клапті хліба. Де-не-де стояли покинуті вози, перекинуті борони, забуті в поспіху мішки.

Війна вже пройшла тут своїм важким чоботом і вселила у людські душі страх і паніку.

Поруч із Петром крокував Вано.

Невисокий, кремезний грузин із густими бровами й чорними, як вугілля, вусами. Його колись, іще молодим хлопцем, занесло в Україну — чи на заробітки, чи по комсомольській путівці, тепер уже ніхто й не пам’ятав. Та так і залишився тут.

Одружився.

Поставив хату.

Посадив садок.

Народилися доньки-близнючки — маленькі, кучеряві, галасливі.

І жити б йому зараз тихо, по-людськи: возитися біля винограду, лагодити тин, носити дочкам яблука в кишенях. Діставати їх з кишені натрудженими руками і простягати донечкам з посмішкою:

«Від зайчика», - казав він і сміявся.

Сміялись і підстрибували від радості дівчатка. Сам зайчик їм передав гостинця! А тато приніс.

Та війна вирвала його з дому так само, як вириває буревій молоде дерево з корінням. Без жалю. Жорстоко.

Вано йшов поруч із Петром і всміхався.

Наче не на фронт ішов, а на ярмарок. Вибирати своїм дівчаткам подарунки. Така в нього вже була весела вдача. Навіть тут, він намагався підбадьорити, розвеселити побратимів.

— Ех, Петро, — сказав він ламаною, але вже майже чистою українською. — От побачиш. Дамо ми німцю по зубах. Сильно так, дамо! Не позбирає їх. Побіжить аж до самого Берліна. А ми його гада і там дістанемо.

Петро скоса глянув на нього.

— Твоїми б словами…

Вано засміявся тихо, витер рукавом піт із чола.

— Не можна інакше, друже. Якщо зараз страх у голову пустити — все. Пропав чоловік.

Над дорогою пролетіла зграя ворон.

Колона йшла далі.

Повільно.

Назустріч війні.

— Чого посміхаєшся, Вано? — запитав Петро, поправляючи торбу на плечі.

Грузин хитро примружився, блиснув білими зубами.

— Згадав… — відповів він. — Як під пологовим чергував. Ходив туди-сюди, як дурний, чекав сина. Уже й ім’я придумав.
Засміявся тихо.
— А мені — раз! І дві доньки.

Петро теж мимоволі всміхнувся, згадуючи своїх дітей.

— Петре… А в тебе діти є?

— Є. Сини — Олексій і Митько. І донька… Маруся.

— Сини… — протягнув Вано із щирою заздрістю. — Щасливий ти чоловік.

Він на ходу витягнув із кишені зім’яту цигарку, покрутив у пальцях, але не закурив.

— Нічого, — сказав уже веселіше. — Коли повернуся з війни — і в мене сини будуть.

— Будуть, Вано. Обов’язково будуть, - Петро глянув уперед, на курну дорогу. — Ось виженемо фашиста з нашої землі — тоді все у нас буде.

Колона саме проходила повз польову дорогу, що відділялася від великого шляху й бігла між полями кудись удалину — просто до його села.

До Гришиного.

Петро скривився.

Ніяк не міг звикнути до тієї назви. Гаврилівка була йому ріднішою. Справжньою.

Ще за часів розкуркулення, коли по хатах вимітали останнє зерно, особливо старався їхній односелець — колишній голодранець, а тепер партієць і активіст Григорій Сім’я. Ходив по дворах із червоною пов’язкою на рукаві, нишпорив по горщиках, штрикав залізним прутом у долівку, шукав сховане зерно.

Люди пухли з голоду, а він дер горлянку про світле майбутнє та одбирав останній шматок хліба у дітей. Та ще був ласий до чужих жінок.

Та одного разу гаврилівські чоловіки не витримали.

Піймали його вночі, коли той повертався від чужої жінки. Біля перелазу.

І забили кілками.

Після того Гаврилівку перейменували в Гришине.

Щоб пам’ятали.

І діти пам’ятали.

І внуки.

Хто забирав у людей останній хліб.

— Чого засумував, Петре? — помітив Вано.