ЖУРАВЛІ 

ЖУРАВЛІ 

1941 рік.

Мені здається часом: всі солдати,

Що не прийшли з кривавих тих полів,

В землі рідній не встигли полягти,

А стали зграєю білих журавлів.

Петро Вирва увійшов до хати, пригнувши голову, щоб не вдаритися об низький одвірок. Високий, худорлявий, тридцяти шестирічний, із натрудженими плечима й руками, що звикли до важкої праці. Його лице було нахмурене, рішуче, тонкі губи стиснуті так, що майже зникали.

У хаті було тепло й тісно. Під самою стелею, закопченою від років і диму, темніли сволоки. Біля печі стояли глиняні горщики, дерев’яні ночви, на кілку висів старий кожух. У кутку — образи, прикриті вишитими рушниками, перед ними тліла маленька лампадка. Від печі йшов густий, теплий дух свіжого хліба, що наповнював кожен закуток.

Петро пройшов хатиною майже беззвучно, мов тінь, і сів за старенький стіл. Поклав на нього важкі, мозолясті руки. Дерево тихо скрипнуло — ніби впізнало господаря.

Біля маленького віконця, затягнутого тонкою фіранкою, сиділа на лаві найменша донька, Маруся. Вона гортала потерту книжечку, уважно роздивлялася малюнки. Почувши батька, підняла очі, всміхнулася й одразу ж знову схилилася над сторінками.

Марія стояла біля печі. Вона обережно відчиняла заслінку, підглядала за хлібом, що рум’янився в жарі. Світло від вогню лягало на її лице, і в тому світлі особливо чітко було видно тривогу. Вона ще нічого не почула, але вже все знала.

— Спекла, Марійко, вже хліб? — тихо спитав Петро, не дивлячись на неї.

— Допікається… — ледве чутно відповіла вона, і голос її зрадницьки здригнувся.

Кілька секунд у хаті було чути тільки потріскування дров у печі.

— Тоді збирай торбу, — сказав Петро так само рівно. — Через дві години збори біля контори.

 Пауза.

 — Прийшла… і моя черга.

Марія різко піднесла руки до рота, ніби хотіла втримати крик усередині. Але не змогла. Він прорвався глухим, надломленим стогоном.

Маруся стрепенулася, зіскочила з лави й підбігла до матері.

— Мамо, що з вами? Обпіклися? — заторохтіла вона, притискаючись до неї.

А Марія вже не стримувалася. Сльози текли по щоках, плечі здригалися, і щось глухо, болісно стискало груди.

— Припини, Маріє. Чуєш? — різко кинув Петро. — Не треба цього. Війна…

 Він зітхнув важко, наче ковтнув камінь.

 — Он Іван Кузьмич із Миколою в перший день пішли. Півсела вже там… б’ють німця. А я що?

 Коротка пауза.

 — Збирай торбу. Не запізнитися б. Бо скажуть — дезертир. Сором буде.

Він не пішов одразу, як інші. Допомагав гнати колгоспну худобу, вивозити зерно, що встигли зібрати. Роботи вистачало — і він тримався за неї, як за відстрочку. Але сьогодні голова сільради сказав коротко:

 «Досить. Твоя черга. Через дві години — до Ромен.»

Двері раптом рвучко відчинилися, і до хати влетіли сини — Олексій і Митько. Захекані, розчервонілі, ще з вулиці.

— І ми підемо, тату! — випалили з порога. — І ми з тобою!

Марія знову скрикнула.

Маруся ще міцніше вчепилася в її спідницю і заплакала.

Петро сердито махнув рукою.

— Не поспішайте. Ще на воюєтесь. Підростіть трохи.

— Мені майже вісімнадцять! — уперся Олексій.

— І мені! — підхопив Митько, хоч і був молодший.

Петро глянув на них важко, довго. Потім тихіше сказав:

— От і добре, що ще немає.

 І вже твердіше:

 — Бережіть матір. Ви тепер тут за старших. Чуєш, Олексію?

— Чую, тату… — опустив очі той.

Уперше він виглядав не хлопцем — чоловіком, якому наказали залишитися.

— Давай, Марійко, — знову озвався Петро, уже глухо. — Не тягни. Немає коли проводи влаштовувати.

Марія витерла сльози подолом, ніби разом із ними намагалася стерти біль, і повернулася до печі.

— Марусю… — прошепотіла. — Неси татову торбу. Ту, велику, з лямкою.

Дівчинка кивнула і побігла до сіней.

А Марія вже витягала з печі гарячі, важкі буханці. Пара піднімалася вгору, розчиняючись під закопченою стелею. У хаті пахло життям.

І розлукою.

Жінка не поспішала. Робила все поволі, ніби кожен рух міг відтягнути неминуче. Тремтячими руками витягувала з печі гарячі буханці, обережно викладала їх на стіл. Змочувала скоринку водою, щоб не тріскалася, і покривала вишитим рушником.

Вона тягнула час, як могла.

Петро мовчки дивився на дружину. Здавалося, вона постаріла за одну мить — років на десять. Зіщулилася, згорбилася, на обличчі проступили глибші зморшки, а в темному волоссі раптом стало видно сивину. Раніше він її наче й не помічав.

Він підвівся з-за столу, повільно підійшов. Ніяково — не звикли вони до ніжностей при дітях — поклав руки їй на плечі. Вони здригалися під його долонями.

— Я повернуся… — тихо сказав він. — Обов’язково повернуся. Ти ж знаєш мене. Пам’ятаєш, як у тридцять третьому… з комори зерно витяг? Те, що вже мали вивозити. Не спіймали ж тоді. І вижили…

 Він слабо всміхнувся.

 — Я везучий, Маріє. І тут вивернуся. Не пропаду.

Марія повільно повернулася до нього. Подивилася в очі — мокрі, темні, повні страху — і раптом притислася до його грудей так, ніби хотіла сховатися всередині нього, розчинитися.

— То інше… — прошепотіла.

— Інше? — тихо, але твердо відповів він. — Якби спіймали тоді — на місці б розстріляли. Без суду. Вони не панькаються.

— То навіщо за них іти воювати?! — зірвалося в неї.

Петро глянув на дітей.

— Не за них, Маріє… — сказав він глухо. — За них.

 Кивнув на синів.

 — І за неї.

Марія знову заплакала, обвила руками його шию.

— Годі… — тихо сказав він. — Пора.

Сини стояли на порозі, як молоді дубки — рівні, напружені, не зводили очей із батька.